Ніяк не можу прийти до себе, переконую себе, що цього не може бути. Що все це мені просто здалося через довгу розлуку. Це просто застілля, теплий літній вечір, – заспокоювала себе я. Цієї ночі я ніяк не могла заснути, «дивні вогники», які я побачила в очах у сусідки Марії не давали мені спокою. Моя жіноча інтуїція підказувала мені – щось тут не так.
Цього року я, як і завжди, приїхала з Італії у відпустку, додому – до чоловіка. В Італії я вже 8 років. Вирішила туди їхати спонтанно. Моя сваха (мама моєї першої невістки), в Римі працює вже 15 років.
Коли діти одружилися, ми вирішили купити їм квартиру. А щоб мені легше було сплатити нашу частку, то запропонувала мені сваха, щоб я їхала до неї, в Італію, ненадовго.
– Роботу я тобі швидко знайду. Підзаробиш грошенят, допоможемо дітям з житлом, то й вернешся собі до свого Василя. Куди він дінеться?, – казала вона.
То я й поїхала. В Україні я і так доброї роботи не мала. Замолоду дітей ростила – у нас з Василем аж троє синів. Потім так-сяк підзаробляла продавцем у магазинах.
Не те, що мій Василь, точніше – Василь Васильович. Спочатку працював вчителем фізики в нашій сільській школі, а потім його призначили заступником директора. Гроші невеликі, але шанована в селі людина.
А я що, я – в першу чергу – мама. Поїхала. Заробила гроші старшому на квартиру і ремонт. Так тут вже почали підростати і молодші мої сини. І їм треба допомагати.
То й вийшло як в усіх: думала, що їду на рік, на два, а вже працюю вісім років і повертатися ще не збираюся, бо все на щось треба і треба.
Василь, мій чоловік, чоловік-господар. Коли їхала в Італію, була спокійна, що зароблені гроші мій чоловік по вітру не пустить. Все, що я присилала, Василь в справу вкладав. Дітям допомагав, нашу хату і подвір’я впорядковував.
В Італії жінки таке про своїх чоловіків розповідали, що аж повірити неможливо: все з дружками прогуляли, на оковиту потратили, хату по друзкам рознесли, двір занехаяли. Багато жінок і повертатися в Україну через своїх чоловіків не хочуть, тримаються усіма силами, хто скільки може, аби лише залишитися в Італії.
А я – ні, от ще трішки попрацюю, і повернуся. Що нам ще треба з Василем для щастя?
І знову мені перед очима наша сусідка Марія. Вона вже років десять як розлучена. Мала одну доньку, та й та вивчилася і залишилася жити в столиці.
Марія – жінка красива, 50 років, давно самотня. Працює вчителькою математики в школі мого Василя.
Знову в думках перегортаю події: я відійшла на кухню, Василь з Марією залишилися в саду (там ми влаштовували пікнік в честь мого від’їзду), я повернулася і побачила ці «дивні вогники». Так може дивитися лише закохана жінка.
Чоловікові я ж, звичайно, нічого не сказала. А зранку, до мене прийшла моя давня подруга – Люба. «Інформаційний центр» або «сільський гугл» – так її називали люди, бо завжди все і про всіх знала. То я і наважилася почати з нею цю розмову. Мовляв, а чи часто мій Василь заходить до Марії і допомагає їй по господарству?
Моє запитання поставило завжди говірку Любу в штопор. Вона нічого не сказала, а швидко вибігла з хати, сказала, що забула щось вдома на плиті. Кращих доказів годі й шукати. Напевно, не підводить мене моя жіноча інтуїція.
І що тепер вдієш? На завтра у мене квиток в Італію. Я знову їду на рік на роботу. Та з огляду на останні події, думаю, а чи варто? Що робити – чесно кажучи не знаю.
Фото ілюстративне – m.pro-n.
