fbpx
Breaking News
На мaйбутню невiстку мати Іллі відpазу подuвилася з підoзрою. Кoли Уляна пoвідомила про вaгiтнiсть, сказала: «Наpoдиш дiвчинку, залuш в пoлoгoвому бyдинку. Мені пoтрібно внука, спадкoємця!». Уляна нe мoгла додзвoнитися до чoловіка всі три дні в пoлoгoвому бyдинку і на вuписку за нею з дoнькою Ілля теж не пpийшов. «Прoсти мене, вuбач», – плaкала свекpуха
Людмила гoтувалася до вuписки. Та вiдкривши кoнверт, жiнка обiмліла: – Це хлoпчик. А дe моя дoчка? Негaйно повеpніть мені мoю дuтину! В пoлoговому усі забiгали. Жiнці таки дoвелося кyпити іншу кoляску — для двiйні
Олена вже виpішила здaтися, і пpийняти залuцяння єдuного кавaлера в сeлі – вiчно п’яного Павлика. Бабці возpадувалися і жuли спoдіваннями на весiлля. Алe тут до стaрої Дубиxи пpиїхав син. Бaбці якось pазом пpитихли, в цього зaїжджого десь у мiсті бyла дpужина, але він звiдти чoмусь втiк, пpоте нaдії на свaтання його одруженість не залuшала нiякої
Зустріне син матір чи біля церкви, чи на ринку, чи в транспорті, чи просто посеред вулиці — й бoїтьcя до неї підійти, заговорити. Бо кoхaна дружина як дізнається, то знову викuдатиме його речі із хати
Моя улюблена страва осінню: ароматна та ніжна запіканка з гарбуза не залишить байдужими ні дітей, ні дорослих. Цeй рецепт чудово підійде для тих, хто жодного дня не може собі уявити без солодких страв, але при цьому весь час подумки картає себе за цю слабкість
Без рубрики
Історія з реального життя: медалик Божої Матері

“Бачиш, твiй релiгiйний медалик можна використати для покращення навичок точної стрiльби”, – промовив єхидно лейтенант.

Село Вишнiв лежить на самiй окраїнi Рогатинського району. Його тiсним кiльцем обступили густi й дрiмучi лiси. Із села до війська забрали 12 хлопцiв. I серед них – Орест Макар, якому щойно сповнилося 18 рокiв…

Пiсля проводiв побожна мати поблагословила сина стареньким медаликом Божої Матерi Неустанної Помочi, просячи в Богородицi для своєї дитини надiйну опiку й охорону, коли вiн служитиме в армiї.

Неспокiйна вiйськова доля закинула молодого солдата Ореста Макара в найстрашнiше мiсце – Афганiстан. I вiн понад рiк брав участь у бойових дiях в цьому далекому гiрському i, як кажуть, Богом забутому краї. Кожної митi страшна смерть ходила за ним по п’ятах. Це була справжня вiйна, тiльки без лiнiї фронту, без видимого ворога i без розумiння мети.

Безлiч разiв Ореста та його друзiв-десантникiв обстрiлювали з гiрських вершин, бачив щодня i на кожному мiсцi калiцтво, рани i смерть бойових товаришiв. У нього вже i вiйськова шапка, i плащ продiрявленi бойовими кулями душманiв, а вiн навiть найменшого поранення не зазнав – i це найкращий доказ Божої опiки над ним.

Довгими холодними ночами, вiд яких вiяло наглою смертю i небезпекою, Орест молився Богу i дякував за ще один подарований день. I так кожної ночi линули гарячi i щирi молитви до неба iз серця українського хлопця на цiй чужiй афганськiй землi.

Через рiк i два мiсяцi вiн нарештi полишив вiйну – його перевели до Ташкента. Перед самою демобiлiзацiєю, коли Орестовi залишилося служити в армiї тiльки мiсяць, лейтенант Потапов помiтив на його грудях медальйон. I злiсно запитав його:

– Що це таке?

– Це медалик Божої Матерi, який надягла на мене моя мати, – вiдповiв Орест i важко зiтхнув.

– Ти сержант, тому знiми цей медалик негайно!

– Не можу, це може зробити лише мама.

Розсмiявшись, офiцер Потапов згорда промовив:

– Твоя мама далеко, а тут є я, тому й знiму цей атрибут минулих пережиткiв.

I росiйський офiцер зiрвав медалик iз солдатових грудей.

Нi щось сказати, нi заперечити Орест не встиг, бо тяжкий клубок пiдступив i перекрив його горло… Вiдчув лише безмiрний жаль i бiль у серцi, нiби щось найдорожче i найцiннiше забрали в нього.

Лейтенант Потапов на цьому не заспокоївся. Вiн одразу ж повiсив медалик на кам’яну стiну i став реготати, нацiлюючись своїм пiстолетом на нього.

– Бачиш, твiй релiгiйний медалик можна використати для покращення навичок точної стрiльби, – промовив єхидно.

Багато офiцерiв i солдатiв бачили це видовище, i дехто навiть почав плескати в долонi на знак пiдтримки.

Лише Орест непорушно стояв на мiсцi i чув кожний удар свого серця, яке готове було вискочити з грудей, щоб стати заслоною для його медалика.

Потапов встиг зробити лише один пострiл й одразу повалився, корчачись у судомах. Виявляється, куля рикошетом влучила просто йому в око, яким вiн прицiлювався.

Через кiлька хвилин офiцер, так i не опритомнiвши, помер.

Найстарший чоловiк, полковник Корнiєнко, задумано, впершись поглядом у синю далечiнь, зняв зi стiни медалик Божої Матерi й вiддав його сержантовi Оресту Макару, нiчого не кажучи.

Та й не було потреби щось казати, бо всемогутнiй Господь Бог у чудесний спосiб завжди промовляє до нас.

Цю iсторiю надiслав отець Iгор Мушастий, який тепер служить у Канадi.

“Подiї i факти, якi я описав, взятi з реального життя i вiдбувалися зовсiм недавно, — каже отець Iгор. – Єдине, що змiнено, – iмена деяких людей. Ось так, коли почув правдивi життєвi iсторiї моїх землякiв, у мене виникла думка зiбрати їх разом у книжку. Мета була одна – показати, як добрий Господь в особливий спосiб об’являється людям. Так народилася моя книжка “Шлях до правдивого щастя”.

Читайте також: БОЖА БЛАГОДАТЬ: ІКОНИ СПРАВДІ МОЖУТЬ ЗЦІЛЮВАТИ, АЛЕ НЕ ВСІ (ФОТО)

Джерело

Related Post