Галина їхала додому тим самим старим, трохи пошарпаним автобусом, яким двадцять п’ять років тому вирушила в невідомість, в Італію. Тоді вона була молода, хоч і налякана, але повна рішучості. У сутінках вона бачила, як її двоє синів — старшому, Василю, було дванадцять, а молодшому, Петрові, дев’ять — стояли на подвір’ї, біля старої, кривенької хати, та махали їй руками. Чоловік, Іван, тоді ще здоровий і усміхнений, тримав їх за плечі й обіцяв:
— Галинко, не бійся. Попильную хлопців. Ти там працюй, заробляй гроші, а ми тут будуватимемо нашу хату. Велику, світлу! Повернешся — а там палац.
Вона поїхала — щоб вирватися з бідності, щоб дітям було де жити, щоб колись повернутися у великий, світлий дім, про який мріяла не одне десятиліття. Кожне євро, яке вона заробить, було цеглиною у фундаменті їхнього майбутнього.
Але життя, як воно часто буває, написало свою, дуже болючу історію.
Коли автобус, нарешті, зупинився на автостанції їхнього провінційного містечка, Галина глянула навколо. Здавалося, ніби нічого не змінилося: той самий жовтий кіоск, ті самі ялинки. Але щось інакше, гостро й неприємно, боліло під серцем. Чоловіка вже шість років не було в живих. Сини виросли, оженилися, але… щось у їхньому голосі по телефону завжди тривожило її.
— Мам, приїжджай, усе добре, ти тільки не хвилюйся, — казали вони щоразу, коли вона обережно запитувала про будівництво.
Але в їхньому «добре» Галина, яка звикла читати правду поміж рядками, чула якусь нещирість, якусь втому і постійне уникання деталей.
Снилася їй та хата десятки разів. Білий фасад, великий ганок, щоб сидіти ввечері, а всередині — дві ванні, тепла підлога, щоб діти не мерзли, світлі стіни. Вона заробляла не для себе, не для розкішного життя там, у Римі, — для них, для майбутнього, щоби хлопці мали шанс жити по-іншому, не так, як вона.
Коли сини, Петро і Василь, забрали її з автостанції, вони обоє були усміхнені, великі, але якісь занадто заклопотані. Вони жваво говорили про погоду, про ремонт машини, про все на світі, крім головного.
Коли її старенька валіза торкнулася рідного подвір’я, серце Галини стислося так, ніби його схопили холодною рукою.
— Мам, ну… ми тут трохи переробили, трохи перетягнули, — мимрив старший, Василь, уникаючи її погляду.
Перед нею стояв не будинок мрії, а недобудований, кинутий об’єкт. Блоки сірі, штукатурка обвалена місцями, особливо біля цоколя, дах ніби похилився на один бік. Двір заріс бур’яном, а посередині іржавіла якась стара залізяка.
— Хлопці, а… а де кухня? — запитала Галина, намагаючись не видати тремтіння в голосі.
— Та є! Он там, у прибудові, — махнув рукою молодший, Петро.
Кухня була прибрана до її приїзду, але старі меблі, які вона пам’ятала ще з молодості, пральна машина, що постійно гупала, ніби вмирала, і стіл, який хитався й тримався на двох старих книжках, робили її схожою на тимчасовий притулок для будівельників, а не на затишний дім, у який вона вклала двадцять п’ять років заробітків.
Галина мовчала. Вона просто сіла на той хиткий стілець і мовчала, бо слова застрягали в горлі, перетворюючись на болючий, гарячий камінь.
Тиждень минув у примарній тиші. Сини та невістки старалися бути уважними, але їхня увага була схожа на гру. Вони обходили тему ремонту усякими способами.
Перед святами Галина покликала свою рідну сестру Марію, яка жила в сусідньому районі.
— Приїдь, Марічко, — просила Галина по телефону. — Прийди, порадь… може, я перебільшую. Може, я просто забула, як це — жити вдома.
Сестра приїхала наступного дня. Вона зайшла у двір, оглянулася, потім перевела погляд на похилий будинок, на сирих, необроблених стінах якого вже з’явилася пліснява, — і тільки підняла брови.
— Галю, а що це таке? — її голос був набагато голоснішим і прямішим, ніж Галинчин.
— Та хлопці будували… як могли… — прошепотіла Галина.
— Як могли? — аж вигукнула Марія, повертаючись до сестри. Вона ніколи не соромилася говорити правду. — Галю, ти в Італії чверть життя горбатила, ти мені сама казала, що твої заощадження… це ж статки! А в тебе… в тебе навіть туалет де?
Галина відвела погляд і невпевнено махнула рукою у бік городу.
— Тута… в кінці подвір’я…
Марія, не кажучи ні слова, рішуче попрямувала туди. Вона відчинила стару, покошену дерев’яну будку, глянула всередину — і знову повернулася до Галини, тепер уже абсолютно вражена.
— Галя, ти жартуєш? Скажи, що ти жартуєш!
— Ні.
— Як на дворі?! Знову як на дворі?! — голос Марії зірвався на крик, але вона швидко опанувала себе, розуміючи, що тут є невістки. — Та ти ж півжиття хребет гнула, ти мріяла хоч про душ у хаті! Діти що — не могли зробити нормальний, людський санвузол, ванну, як ти просила?! Де цеглу поділи? Де труби?
Сестра була не зла. Вона була щиро, глибоко вражена тим, як можна було так знецінити працю матері. Її слова різали по живому, але це був розріз, який мав відкрити очі.
— Я, Маріє, не знаю… — прошепотіла Галина, намагаючись стримати сльози. — Я все висилала. Кожну копійку. Вони мені казали, що найняли робітників, що закупили дорогі матеріали… Казали, що будують…
— Та вони їли ці гроші! Їли й сиділи! — Марія похитала головою, не в силах стримати емоцій. — Галю, я б уже мовчала, але ти повинна бачити правду. Вони тебе дурили. Вони не будували, вони просто жили за твій рахунок. Двадцять п’ять років!
Галина стояла мов укопана. Їй було соромно й боляче, наче її щойно принизили. Вона почувалася так, ніби всі її роки там, на чужині, всі її жертви — знецінились, перетворившись на купу бур’яну та недобудованих стін.
— Я поїду, Галь, — сказала Марія, обійнявши сестру. — Бо я бачу, тобі треба подумати. І поговорити. Наберися сили.
І вона поїхала.
Ту ніч Галина не спала. Вона лежала в кімнаті, де їй виділили ліжко, і слухала, як у старому холодильнику гуде мотор, як за вікном вітер жене сухе грудневе листя.
Сини з невістками сміялися на кухні, ділили тортики, які вона привезла з Італії, переглядали телевізор. Вони були задоволені, ситі, впевнені, що мама тут ненадовго, і все повернеться до норми. Ніхто навіть не заглянув, чи мама відпочила після дороги, чи їй тепло.
А вона згадувала, як у Римі прибирала готельні номери по шістнадцять годин на добу, як її руки були зведені від хімії. Як сиділа ночами з старенькою донною Рітою, підтиравши їй сльози і обтираючи спітніле чоло, слухаючи її скарги, бо італійські родичі не хотіли за нею доглядати. Як зранку бігла на кухню готувати для їхньої сім’ї, яка ніколи не сказала їй «дякую».
Вона працювала. Працювала важко, до мозолів і сліз. Відкладала кожне євро. Їла сама найдешевше, найпростіше. І все — для них, для синів, для цієї хати.
Галина тихенько встала, щоб не розбудити нікого, накинула стару куртку і вийшла у двір. Холод пробивав до кісток. Зірки світилися чисто, по-зимовому гостро, але їхнє світло не гріло.
Вона підійшла до тієї будки, до свого символу чверті століття. Відчинила. Подивилася на холодну землю, на вимерзлі стіни. І в очах запекло так, що вона ледь стримала крик.
— Господи… — прошепотіла вона, затуляючи рота рукою, щоб не заплакати вголос. — Невже це моя доля? П’ятдесят років, щоб повернутися до цього?
Вранці вона, зібравши всю свою втому і гіркоту, покликала синів.
— Хлопці, сідайте, — її голос був тихий, але такий твердий, що вони одразу зрозуміли: щось не так.
Вони сіли, здивовані її серйозним тоном, навіть трохи роздратовані, бо звикли до її поступливості.
— Я все життя для вас тягнула. В Італії ночей не спала, роками не бачила вас, — почала Галина, дивлячись їм прямо в очі. — Я не жалілася. Це був мій вибір. Але скажіть мені чесно: де гроші? Де дім? Де те, про що ви мені казали?
Василь знітився, опустив голову.
— Мамо… ну… ми ж будували…
— Що будували? — не витримала вона. — Двадцять п’ять років будували? Та за такі гроші, що я вам вислала, можна було три хати звести, чи одну, але вже давно з мармуром! Чому на подвір’ї — будка? Чому хата гниє?
— Мамо, ну не кричи… — вставив молодший, Петро. — Ну ми старалися. Це дорого! Матеріали подорожчали!
— Ви не старалися. Ви старалися їсти й жити за мій рахунок! — відповіла Галина тихо, але слова її були важчими за цеглу.
Невістки вийшли з кімнат і стали біля дверей, слухаючи цю розмову з соромом.
— Я питала у вас, чи треба приїхати додому й контролювати будову. Ви казали: «Не треба, мамо, ми все самі». Я питала, чи вистачає грошей. Ви: «Мамо, надсилай, усе ідеально, ти ж знаєш, як це дорого».
Вона подивилась на всіх, і її погляд був поглядом судді, а не матері.
— Мені соромно. Не за себе — за вас. За те, що ви стали чоловіками, але залишилися дітьми. За те, що вам було легше обманювати матір, ніж взятися за роботу і доробити туалет у хаті!
Василь нарешті зітхнув:
— Мамо… ну… ми ж думали…
— Ви не думали, — перебила вона. — Ви чекали, що мама завжди буде там, де важко. А тут — легко. Що мама буде вічна.
Вона встала, розправляючи плечі, які двадцять п’ять років несли тягар чужої роботи та чужих проблем.
— Я буду доводити до ладу цю хату. Але не для вас. Для себе. Усі заощадження, які я ще маю, підуть на те, щоб мені було де жити. Це буде мій дім. А не ваш.
— Мамо, та ми… ми ж тут живемо!
— Живіть. Але знайте: ваші покої, ваші нові меблі, ваші машини, які я вже бачила у дворі, — це частина мого життя, яку ви з’їли. Тепер я буду жити по-своєму. Від мене ви більше жодного євро не отримаєте. Далі я сама керуватиму своїми грошима.
Вони мовчали. Тільки невістки переглядалися зі справжнім соромом.
Мама зробила висновки. Шкода, що надто пізно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
