У стінах лікарняної палати, де час, здавалося, набув надзвичайної тягучості, Аліна Миколаївна мала тепер більш ніж достатньо часу.

Вона розмірковувала. Дні спливали одноманітно: читання, короткі прогулянки коридором, медитативне споглядання за вікном.

Але найбільше місця у її думках займали спогади — про насичене життя, про рішення, прийняті на роздоріжжі долі, і про одне-єдине, фундаментальне питання, яке колись викликало у неї тривогу.

Звучало воно так:

— Чи можливо віднайти справжню, беззастережну материнську любов до дитини, для якої ти не рідна мати?

Це питання було не простою філософською загадкою. Воно стало серцевиною її життя з того моменту, як Аліна вперше прийняла роль названої матері, роль, що вимагала повної самовіддачі та переосмислення поняття сім’ї.

Доленосний вибір, що перевернув її світ, Аліна зробила, коли погодилася вийти заміж за Олексія.

Він був інженером-конструктором, чоловіком на кілька років старшим, із заглибленими зморшками біля очей, що свідчили про серйозність і доброту.

У нього була донька — маленька Софійка, чмами якої не стало.

Аліна любила Олексія глибоко і щиро, але думка про спільне життя з дитиною, що несла на собі відбиток іншої сім’ї, викликала внутрішній трепет.

— Льошо, я боюся, що не зможу стати для неї тим, ким маю, — тихо ділилася Аліна своїми сумнівами, коли вони сиділи ввечері на терасі. — Софії вже сім років. Вона не немовля, яке сприймає світ як належне. Вона вже сформована особистість зі своїм болем і пам’яттю. Що, якщо вона мене відштовне? Або, що гірше, якщо я, як би не старалася, не відчую тієї абсолютної, безумовної любові?

Олексій обійняв її за плечі, намагаючись вселити впевненість своїм спокійним, але рішучим тоном.

— Люба, ти зводиш стіну на рівному місці. Ми тепер одне ціле. Соня має потребу в материнському теплі. І цим теплом станеш ти. Я вірю, що ви обоє знайдете спільну мову, тому що у вас просто немає іншого шляху, окрім як стати рідними душами.

Аліна лише важко зітхнула.

— Я дуже сподіваюся, що ти маєш рацію. Інакше наше спільне життя перетвориться на постійну незручність. Мені б хотілося, щоб її дитяча відкритість збереглася і в підлітковому віці. Я обіцяю, я докладу всіх можливих зусиль, щоб бути їй підтримкою і надійним плечем.

Проте, незважаючи на всі щирі наміри Аліни, атмосфера між нею та Софією почала потроху ускладнюватися.

Олексій, одружившись і, мабуть, вважаючи, що тепер його донька перебуває у постійній безпеці під наглядом дбайливої жінки, майже повністю занурився у професійну діяльність.

Він став не просто багато працювати, а практично жити на роботі та у відрядженнях.

— Я забезпечую міцний фундамент нашої родини, — звучало його пояснення, чому він так рідко бачить свій дім.

Аліна також працювала, але її графік був гнучким, що дозволяло їй займатися молодшою школяркою Софією. Крім неї, ніхто цим не займався.

Дівчинка трималася чемно, але завжди відчувалася дистанція, наче Аліна була просто випадковою знайомою.

Скільки б Аліна не намагалася скоротити цю відстань, пробити цю стіну відчуження не виходило.

Її спроби знайти спільне хобі або просто відверто поговорити наштовхувалися на ввічливу, але тверду відчуженість.

Одного разу Софія повернулася з художньої студії, де займалася малюванням, з заплаканими очима.

— Сонечко, що трапилося? Хто тебе засмутив? — Аліна негайно відклала звіт і підійшла до дитини.

Дівчинка, схлипуючи, ледве вимовила:

— Катя та Ірина, дві дівчинки з моєї групи, казали, що мама у мене нерідна. Я сказала їм, що живу з вами, тітонькою Аліною. А тато постійно відсутній. І вони стали шепотітися, що я, мабуть, нікому не потрібна.

— Софійко, люба! Яка нісенітниця! Як це немає батьків? Я — твоя мама, яка піклується про тебе щодня. А тато. Він дуже сильно тебе любить. Він працює цілодобово, щоб у тебе було все найкраще в житті, — з болем у душі відповіла Аліна.

Розповідь Софії засмутила її. Зрештою, Олексій справді здавався все більш відстороненим від їхнього життя.

— Ви не моя мама. Моя справжня мама у небі, — раптом із неприхованою образою вигукнула Софія, взявши з рук Аліни свій альбом і побігла у свою кімнату, де гучно зачинилися двері.

Аліна відчула безпорадність.

Вона спробувала додзвонитися до чоловіка, щоб порадитися.

Олексій був у черговому відрядженні і не виходив на зв’язок вже третій день.

— Аліно, що я тобі скажу? Це, мабуть, починається такий у неї період, складний вік, — досить байдуже пролунав його голос, коли він нарешті відповів.

— Льошо, їй не вистачає твого чоловічого слова і присутності. Може, ти хоча б подзвониш їй, поговориш? У неї проблеми в школі, це серйозно. Звісно, я звернуся до керівництва і поговорю з матерями тих дівчаток. Нехай тільки спробують ще раз образити нашу доньку. Але цього замало. Їй потрібна твоя підтримка. Вона, виявляється, дуже важко пережила втрату, хоча ти запевняв мене, що вона була занадто маленька, щоб щось усвідомлювати. Схоже, ти помилявся.

— Послухай, я по вуха завалений цими проектами. У мене немає часу на ці сімейні драми. Невже ти сама не можеш впоратися з дитиною? — він роздратовано зітхнув. — Гаразд, я поговорю з нею, раз ти не даєш ради.

Така байдужість Олексія до проблем його рідної доньки вражала Аліну.

Невже йому абсолютно все одно? Чому його не хвилює стан власної дитини?

Згодом Аліна почала знаходити відповіді на ці болісні питання.

Одного вечора Олексій повернувся з тривалого відрядження. Він заявив, що шалено втомився і просто ліг на диван перед телевізором, аби «відновити сили».

Аліна займалася підготовкою до вечері на кухні. Софія, якій тоді виповнилося вже дев’ять років, сиділа у своїй кімнаті, займаючись уроками.

Аліна зайшла до доньки, щоб покликати її до столу, але та відмовилася.

Вона лежала на ліжку і виглядала сумною.

— Недобре себе почуваю, мамо.

Аліна відчула тривогу.

Аліна вирішила, що необхідно негайно везти дитину до стаціонару.

У Олексія був сімейний автомобіль, і Аліна очікувала, що він тут же підскочить і відвезе доньку, як тільки почує про її погане самопочуття. Але Олексій лише сердито зиркнув на неї.

— Та Господи, я провів усю ніч за кермом, без сну, дуже втомився, хочу відпочити. Дайте мені спокій! У всіх іноді буває таке. Температура? Треба понизити. Пройде. Навіщо одразу їхати кудись? — обурено заявив він.

— А якщо це щось серйозне? Краще заспокоїтися. Ти хіба не розумієш?

Але Олексій категорично відмовився відірватися від телевізора, назвавши її хвилювання «дрібницею».

Тим часом Софії було недобре.

Аліна не стала чекати, викликала таксі і сама відвезла дівчинку.

Фахівці сказали, що дуже добре, що вона приїхала вчасно, інакше б недобре було, якби вона послухала чоловіка і залишилася вдома.

Після цього випадку Софія почала інстинктивно тягнутися до названої матері. Поки дівчинка була в палаті, Аліна навідувала її щодня, привозила легкі домашні бульйони, які та обожнювала, нові книги та розмальовки.

Її батько відвідав Софію лише двічі, і навіть у ці короткі візити він не виявляв особливого інтересу до її стану чи хвилювань.

Коли Софію виписали, вона, здавалося, затамувала глибоку образу на батька.

Зате до Аліни, навпаки, відчула справжню близькість та тепло.

З цього моменту в їхній родині відбулася кардинальна зміна. Якщо раніше Софія завжди чекала на повернення батька, мріяла розповісти йому про свої успіхи чи поділитися дитячими печалями, то тепер вона повністю перестала шукати його уваги.

Натомість, вони з Аліною ставали все ближчими. Здавалося, нарешті вдалося пробити той захисний панцир, а під ним відкрилася дуже чутлива і чиста душа.

Софія все частіше ділилася з нею своїми секретами, і Аліна намагалася ставитися до цієї довіри з максимальним трепетом: уважно слухати, давати обережні поради, коли це було доречно.

Аліна вірила, що важливо давати дитині простір для самостійних рішень, щоб вона виросла розсудливою та відповідальною особистістю.

Час минав, і між Аліною та Софією виник надзвичайно міцний, непорушний зв’язок.

Софія тепер називала її виключно мамою, жодних «тітоньок Алін» більше не було. А ось Олексій продовжував дедалі більше віддалятися.

Його пояснення про надмірну зайнятість заробітком грошей уже не здавалися щирими, оскільки відчутного фінансового достатку він у сім’ю не приносив.

Але пропадав десь він дедалі частіше.

Аліна швидко зрозуміла, що ці поїздки не пов’язані з роботою. Вона дійшла висновку, що у нього з’явилася інша.

Чи стало розчаруванням для Аліни, коли чоловік прямо зізнався їй у зраді?

Зовсім ні.

Вона й сама давно охолола до нього. Її справді засмутила лише подальша доля Софійки.

— А якщо та твоя жінка відмовиться від неї? З нею не так просто знайти спільну мову, ти ж знаєш.

Найбільше Аліна турбувалася саме про Софію. Не про себе. Її не хвилювало, з чим вона залишиться, коли чоловік піде.

— Вона і не збирається її приймати. Їй не потрібні чужі діти. Слухай, ви ж із Сонею так здружилися. Вона тебе мамою називає. Може, вона залишиться жити з тобою? Так буде краще для всіх.

— Я згодна, — видихнула Аліна. Від її серця відлягло.

Вона навіть уявити собі не могла розлуку зі своєю улюбленою донечкою.

Сама Софія новину про розлучення сприйняла майже з радістю:

— Оце й добре, — відреагувала вона. — Туди йому й дорога. Він нам тут все одно не потрібен. Правда, мамо?

— Абсолютна правда, люба, — Аліна міцно обійняла свою дитину, відчуваючи, як у цю мить їхній зв’язок став ще міцнішим, ніж будь-коли.

Роки після розлучення, незважаючи на фінансові виклики та необхідність реорганізувати все життя, виявилися для Аліни та Софії напрочуд світлими та гармонійними.

Вони створили власний маленький світ, де панувала взаємна повага, розуміння та, що найголовніше, безумовна любов.

Софія зростала обдарованою та врівноваженою дівчинкою. Її талант до малювання розквітав, і тепер вона присвячувала художній студії ще більше часу.

Аліна підтримувала її захоплення всіма силами, часто залишалася з нею допізна, допомагаючи готуватися до конкурсів. Софія відчувала цю підтримку і відповідала їй щирою відданістю.

Аліна завжди пам’ятала, що Софія — це особистість, яка має право на пам’ять про свою рідну матір. Вона ніколи не намагалася стерти цю пам’ять чи заповнити її собою.

Навпаки, Аліна підтримувала розмови про минуле, якщо Софія сама їх починала, і з розумінням ставилася до днів, коли дівчинка була особливо задумливою.

Це не викликало ревнощів, а лише підкреслювало глибину її материнської любові, заснованої на прийнятті та повазі до її дитячого світу.

Олексій, тим часом, майже зник з їхнього життя. Його рідкісні дзвінки Софії були формальними і нетривалими.

Він ніколи не забував про свій обов’язок сплачувати аліменти, але на цьому його батьківська участь, здавалося, закінчилася.

Софію це вже не засмучувало. Вона зробила свій вибір, визнавши мамою ту, хто був поруч у найважливіші моменти, хто вивіз її з дому, коли батько відмовився допомогти, хто щодня дбав про неї.

Коли Софії виповнилося п’ятнадцять, настав період, який багато хто називає «складним віком».

Проте їхній зв’язок виявився настільки міцним, що ці підліткові бурі пройшли досить м’яко.

Звісно, були і суперечки, і моменти нерозуміння, але вони завжди закінчувалися відвертою розмовою та міцними обіймами.

Аліна навчила Софію не замикатися в собі, а одразу обговорювати проблеми.

Одного разу, під час однієї з таких розмов, Софія запитала.

— Мамо, а ти справді ніколи не думала, що було б легше, якби у тебе була своя, рідна дитина?

Аліна на мить затримала подих. Вона підійшла до своєї дорослої доньки і ніжно обійняла її.

— Софійко, подивися на мене. Коли я виходила заміж за твого тата, я поставила собі це питання. Воно мучило мене. Але життя відповіло мені на нього. Ти моя, Сонечко. Твоє серце — це частина мого серця. Те, що ти з’явилася в моєму житті через складні обставини, не робить тебе менш рідною. Навпаки, це зробило нашу любов свідомою, глибокою і дуже дорогоцінною. Ти мій Оберег, моя радість, моє найбільше досягнення.

Софія посміхнулася, і в її очах було стільки тепла і вдячності, що Аліна відчула, як її власне серце наповнюється спокоєм.

Аліна Миколаївна в лікарняній палаті, занурена у спогади.

Вона продовжувала згадувати, як Софія закінчила школу з відзнакою, як поїхала до столиці вступати до художньої академії, і як їхній зв’язок витримав випробування відстанню.

Софія телефонувала щодня, ділилася всіма подіями, а Аліна підтримувала її порадами, які вже не були порадами матері маленької дитини, а були мудрими настановами подруги.

Через роки, коли Софія стала відомою художницею, яка спеціалізується на акварельних пейзажах, вона завжди присвячувала свій успіх Аліні.

На кожній виставці вона представляла свою маму як свою головну музу та натхненницю.

Саме цією думкою, думкою про безумовну радість і гордість за свою доньку, була наповнена Аліна Миколаївна, коли її спогади перервав легкий стукіт у двері.

У палату ввійшла Софія. Вона була елегантно вбрана, з фірмовою творчою недбалістю в одязі та з теплою усмішкою на обличчі.

— Мамусю, ну як ти тут? Чи дають тобі щось більш-менш їстівне? Я принесла тобі свій фірмовий крем-суп з гарбуза. І ще трохи приємних дрібниць, щоб тобі було комфортніше, — в руках у неї було кілька великих, наповнених пакунків.

— Твій гарбузовий суп, я впевнена, у сто разів смачніший за будь-яку лікарняну їжу. Дякую тобі, донечко. Ти завжди знаєш, що мені потрібно.

— Та нема за що, мамуль. Я нещодавно згадала, як у дитинстві лежала в стаціонарі, коли ти мене на таксі привезла. І ти мені приносила той справжній, домашній бульйон. У ньому була вся твоя любов і тривога. Я намагалася приготувати тобі щось таке ж тепле, щоб ти скоріше одужувала і повернулася додому.

Аліна Миколаївна розчулилася від цих слів, і в куточках її очей заблищали сльози радості.

А в голові, немов далеке ехо, знову пролунав той старий, як світ, сумнів:

— Чи змогла б я полюбити чужого сина чи доньку, як свою?

Тепер це питання здавалося їй смішним і недоречним. Вона вже давно знайшла відповідь.

У цю мить вона знову відчула: її донька, яка колись прийшла до неї з іншої сім’ї, стала для неї найдорожчою та найріднішою людиною у всьому світі.

Родинна спорідненість — це лише біологія, але справжній родинний зв’язок створюється вчинками, турботою та любов’ю, щодня, протягом багатьох років.

Аліна Миколаївна добре засвоїла цей життєвий урок, і дивилася на свою Софію, як на дар, за який вона безмежно вдячна долі.

— Софійко, ти у мене найкраща. Завжди була, є і будеш, — прошепотіла Аліна, беручи з рук доньки теплий пакет.

Усі в палаті дивилися на маму і доньку зі сльозами. Навіть між рідними людьми може не бути такого тепла, як було між ними, здавалося, колись чужими людьми.

А ви як гадаєте, чи можна полюбити чужу дитину?

Фото ілюстративне.