Україна hlopchyk-maugli
“Жив, як Мауглі”: волинянка врятувала дитину з ДЦП, яку батьки-п’яниці кинули в порожній хаті

Волинянка Тетяна Лук’янець зцілила своєю любов’ю та турботою нерідну дитину – хлопчика, який хворів на ДЦП і якого рідні батьки-п’яниці постійно кидали на призволяще у порожній хаті.

Колись Мишко жив, як Мауглі. У три роки не вмів ходити й розмовляти. У пошуках їжі виповзав на ручках із порожньої хати. А далі – як поталанить. Коли сусіди побачать – нагодують, а коли ні – годинами плакав на холоді та у бруді.

Через порушення центральної нервової системи ніжки дитини фактично не рухалися. Страшний діагноз лікарі встановили не відразу. Адже мама народжувала первістка вдома. Коли врешті показала фахівцям, ті попередили: немовля потребує серйозного лікування. Однак дитя навіть їжі не отримувало, що вже про медичну допомогу казати.

На той час жінка виховувала трьох власних дітей. Із чоловіком мала клопіт, бо часто випивав. Та коли дізналася про поневіряння маленького племінника, без вагань подалася рятувати.

– Того дня, коли пролунав дзвінок від сусідів, мого чоловіка навіть удома не було. Тому я телефоном йому сказала, що забиратиму Мішу. Разом із сестрою ми попросили у знайомого авто та поїхали. У Пісочному нас чекали брат Володя із дружиною Людою (це Мішині батьки). Я сказала: хлопчикові в них лишатися не можна, попросила свідоцтво про народження, і ось уже одинадцять років Мишко живе у нас.

Взяти на виховання чужу дитину – це відповідально. Прихистити ж хлопчика з діагнозом ДЦП – взагалі подвиг. Але на той момент жінка навіть думати не хотіла про те, як тяжко їй доведеться. Вірила: усе в Божих руках.

– Михайлик був схожий на залякане звірятко. Він звик жити сам по собі, не знав, що таке нормально їсти, в чистій постелі спати. Коли його годували, не жував, а цілим ковтав, аби швидше насититися. Що вже казати про горщика чи норми гігієни, – провадить жінка. – Спершу всі – і мій брат, і сусіди, і колеги по роботі – казали: “Він же каліка! Нащо тобі цей клопіт?! Віддай в інтернат і будеш тільки провідувати!”.

Після цих слів виникли вагання. З одного боку – справді тяжко. Бо дитина потребувала цілодобового догляду, чималих затрат на лікування. А з іншого – не хотілося, аби лишився всіма відкинутий.

– Та й чутки лякали, – зізнається оповідачка. – Наскільки вони правдиві, не знаю, але люди подейкували, що у спецзакладах проводять експерименти над неповносправними. Тож ми разом із доньками зібралися на сімейну раду й вирішили: Мішик залишиться з нами. Коли вперше прийшла з дитиною до лікаря, навіть не питала, чи зможе Мишко ходити. Поклалася на волю Господа та фаховість лікарів і взялася робити усе, що призначали медики.

– Ми навіть не очікували такого результату, але, повернувшись із клініки Козявкіна, п’ятирічний Михайлик уперше став на ноги. Відразу – на кілька секунд. А потім – на довше й довше! – навіть через стільки років після щасливої миті Тетяна Федорівна не стримує сліз.

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! «ПОМЕРЛО ДВОЄ НАШИХ ДІТОК. ЖИТТЯ ТРЕТЬОЇ – НА ВОЛОСИНІ»

Відмінник, художник, ерудит

За дев’ять років, що відтоді минули, Мишко навчився ходити. Із першого класу має індивідуальні заняття з учителями. Попервах наука йшла непросто. Ще тяжче давалося тримати олівця та ручку (м’язи рук були надто напружені). Та ось уже п’ять літ хлопчик – відмінник, учителі ним не нахваляться. Кожен навчальний рік закінчує з похвальним листом.

– На жаль, ми не можемо віддати його до школи, – зітхає жінка. – Бо вдома дитина ходить більш-менш нормально, а тільки опиняється на вулиці – його охоплює безпричинний страх.

– Просто як бачу людей, то здається, що вони прямо на мене йдуть і от-от зіб’ють, – зізнається Міша.

– Дитина потребує постійної фізичної та психологічної допомоги. А нам це не завжди по кишені, – пояснює Тетяна Федорівна. – Я вже вісім років на пенсії. Мій чоловік помер. Держава теж не може забезпечити всім необхідним. Якщо видають путівку в санаторій, то тільки на дитину, а дорослий мусить їхати, проживати й харчуватися власним коштом. Крім того, у свої 59 літ я сама регулярно лікую високий тиск, сили весь час убувають. Тому лікуванням Мишка опікується моя молодша донька Оля. Саме вона по оздоровчих закладах із хлопцем їздить, щодня спеціальні вправи з ним виконує.

Завдяки такій увазі дитина не лише ходить, освіту здобуває. Мишко захоплюється вивченням рослинного й тваринного світу, дуже гарно малює і мріє в майбутньому стати художником, дизайнером чи іншу дотичну професію здобути.

Читайте також: МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ: ПОМЕРЛА ЛЬВІВ’ЯНКА, ЯКА ВІДМОВИЛАСЯ ВІД АБОРТУ ЗАРАДИ ЖИТТЯ ДОНЬКИ

А рідні батьки? Від них допомоги жодної. Мати Людмила так пила, що в один із нападів білої гарячки вкоротила собі віку. Батько, який проживає в селі на Ковельщині, й далі пиячить. Жінка, з якою співмешкав, померла. Він сам у напіврозваленій халупці залишився, роботи не має. Рідко-рідко може подзвонити: “Як справи?”. Торік у день народження Мишка привіз торта. Але ж 15-річному хлопчику не заміниш батька шматком солодощів. Тому кровні син із татом – фактично чужі люди.

Коли прощаємося, хлопчик упевнено подає руку й тулиться до своєї некровної, але найдорожчої у світі мами. А вона пригортає хвору дитину і з вірою у краще.

Джерело.

Related Post