Здоров`я vagitna
Я відчувала дві маленькі людини! Ви народите двох. Але житиме лише один…

Я вiдчувала, як пiд серцем штовхаються двi маленькi людини. I навiть коли мої дiтки ще були в утробi, дала їм iмена.

Оце стукнув кулачком Богданчик… А це, мабуть, Стасик нiжкою впирається, бо вiдчуваю її внизу живота. В такi митi я завмирала вiд щастя. I намагалася не згадувати вирок лiкарiв: один із двiйнят пiсля народження проживе щонайбiльше годину. А раптом вони помиляються!

“Дорогесенька, тут не одне, а два серденька, – почула я вiд лiкарки, яка проводила УЗД-обстеження на другому мiсяцi моєї вагiтностi. – У вас двiйнята! Але хто це – хлопчики чи дiвчатка, скажу пiзнiше. Приходьте через два мiсяцi.

Я ледь не кинулася цiлувати жiнку, яка сповiстила менi цю новину.

Я стану мамою одразу двох чарiвних малюкiв!

Нарештi перший поштовх… Менi здається, нi, я навiть упевнена, що зробив його Богданчик! Було таке вiдчуття, наче хтось дуже лагiдно погладив мене по животi зсередини. Я боялася поворухнутися, усе дослухалася до цих дивовижних дотикiв.

А ось унизу живота щось заворушилось… Потiм знову. Так грався зi мною мiй Стасик. Коли я погладжувала живiт, синочки завмирали. Не сумнiвалася, в цi хвилини вони як нiколи вiдчували мою любов.

На 18-му тижнi вагiтностi лiкарi призначили менi традицiйний для цього термiну аналiз на виявлення патологiй плоду. Лiкар пояснила: “Ви всього лишень здасте аналiз кровi, а ми зможемо дiзнатися, що жодних генетичних порушень у ваших дiток немає”.

Але…

За день до обстеження менi наснився тривожний сон. Нiбито йду лiсом i знаходжу величезний гриб, на якому сидять двоє хлопчикiв – бiленьких, сiрооких. Менi тодi так сильно захотiлося їх обiйняти! Я пiдбiгла, та на ручки взяла лише одного. А другий пiшов… Прокинулася i подумала, а раптом щось недобре станеться.

На жаль, передчуття не обмануло. Аналiзи виявилися поганими. А на наступному УЗД-обстеженнi менi сказали: “З одним плодом усе гаразд. А з другим, на жаль, нi”.

Лiкар показав на верхню частину живота – саме там, де був Богданчик. “Є серйозна патологiя хребта i серця. Ця дитинка може померти будь-якої митi. Якщо б ви носили лише її, я б наполiг на негайному перериваннi вагiтностi. Але ми мусимо зробити все, щоб врятувати другого хлопчика”.

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! ДИТИНА ВИСЛИЗНУЛА З РУК ЛІКАРЯ, І…

Менi пояснили, що я народжу обидвох. Але маля з вадами розвитку проживе максимум годину. “Навiть зараз, перебуваючи у вашому животику, вiн практично не розвивається – чула я крiзь туман. – Живе, фактично, за рахунок вас. Дуже спiвчуваю. Але не впадайте у вiдчай. Ви повиннi зберегти життя здоровому синовi”.

Здавалося, пiд ногами не тверда земля, а хмари. Та нi, мiй Богданчик цiлком здоровий! Я ж постiйно вiдчуваю кожен його поштовх. Нi-нi, це просто лiкарська помилка, все буде гаразд.

Дорогою з обласного центру до села ми зупиняли наше авто i заходили в усi церкви, якi тiльки бачили. Ставили свiчки, замовляли богослужiння. Я благала Господа зберегти життя i здоров`я моїм хлопчикам. А коли нарештi дiсталася зi Львова до Чернiвцiв, усвiдомила: все в руках Божих. I цим рукам я довiряю.

…Пологи були дуже важкими. Увесь час поруч був чоловiк. Першим народився Стасик, другим – Богданчик. Дiток менi не дали, вони були занадто маленькими i не могли самостiйно дихати. Єдине, на що звернула увагу: лiкарка, схилившись над одним кювезом, прочитала молитву i поклала хрестик. Потiм менi щось вкололи, i я заснула.

Розплющила очi вже в палатi. Поруч сидiв чоловiк.

– Богданчик житиме? – прошепотiла я. – Скажи, що лiкарi помилилися, що вiн здоровий…”

– Нi, наш синочок уже бiля Бога… – стримуючи сльози мовив чоловiк. – Але ми з лiкарем устигли прочитати над ним молитву. Богданчик прожив лише кiлька хвилин. Весь цей час я стояв бiля кювезу i тримав його крихiтну долоньку. Поки ти спала, я замовив маленьку труну. Наш синочок дуже маленький – 40 сантиметрiв, важив кiлограм.

Читайте також: НЕ МАЮ СПОКОЮ НI ВДЕНЬ, НI ВНОЧI! Я ВИНОСИЛА ЧУЖИМ ЛЮДЯМ ДИТИНУ…

Розповiдь чоловiка перервала медсестра. I подумки я дякувала їй за це. Бо чути про труну було несила. Вона завезла до палати кювез, у якому спокiйно спав Стасик:

– Ваш синочок може сам дихати, тому ми вирiшили, що бiля мами йому буде спокiйнiше. Хлопчик справжнiй боєць, хоча вага його ледь сягає двох кiлограмiв.

Тiльки поглянувши на сина я зрозумiла: життя триває! Треба жити, пiднiмати на ноги свою крихiтку, любити його за двох. А Богданчика – вiдпустити… Я вiрю, що вiн стане ангелом-охоронцем нашої родини.

З того дня минув рiк. Стасик пiдростає i щодня тiшить нас новими перемогами. Та вiд дня його народження у нашiй сiм`ї з`явилася нова традицiя: кожної недiлi ми їздимо на могилку до Богданчика – несемо йому живi квiти, цукерки та iграшки.

Тут, на цвинтарi, я завжди мимоволi торкаюся свого живота – наче намагаюся пригадати порухи синочка. Тiльки там, у менi, вiн був захищеним вiд смертi…

Джерело.

Related Post