Україна
Я усвiдомила, що зруйнувала життя доньки! Але ж це не песик… Чужу дитину не можна просто так взяти з вулиці…

Кажуть, що в житті людини не випадково відбуваються схожі події. Мовляв, доля дає ще один шанс подумати, виправитися, змінитися. Свого часу я наробила багато помилок у стосунках зі старшою
донькою. Мабуть, саме я зламала їй долю. Каятимусь через це довіку. Тому, коли син прийняв несподіване для нас із чоловіком рішення, ми не стали на заваді.

…Моя доця завжди була успішною в школі. Тому ми дуже здивувалися, що вона не вступила з першої спроби до інституту. Виявилось, Iра збирається замiж, бо вагiтна.

Ми змусили її позбутись дитини. Потім Іра таки вступила, здобула професію, зробила кар’єру, але поряд з нею вже нікого не було. Коли їй виповнилось 30, на дні народження батько виголосив тост, сказавши, що пора вже й пару собі знайти. Іра втекла з-за столу в сльозах. Гості швидко розійшлися, а моя дитина все сиділа в ванній. Коли вийшла, сказала лише: “Не думала, що після всього ви сподіватиметесь на таке. Дітей я не матиму”.

Вiд того дня сім’я ніби розвалилась на друзки. Ми навіть намагались не перетинатись на кухні, не могли одне одного бачити, розмовляти. Жили, наче кожен у своєму коконі. Аж поки якось увечері до хати не повернувся з навчання Ромчик, наш син, тримаючи за руку незнайому нам дівчину. “Мамо, Софії немає де жити, тому вона залишиться у нас. Ви ж не проти? Я зроблю нам чаю, може є щось поїсти?”

Зачинивши двері на кухню, я почала розпитувати. Чоловік сів за  стіл, зціпивши зуби. Роман поставив чайник і пояснив:

– Розумієте, її батьки розлучились. Спершу Софія залишилась з мамою, але не склалось з новим її чоловіком. Тож вона попросилася до батька. А там нова дружина… Софія перебивалась, то до одного з
батьків на ніч піде, то до іншого. Потім взагалі перестала приходити. Мамі сказала, що буде в батька, і навпаки. Софія ночувала в друзів, але тепер немає до кого йти, от вона й залишилась на вулиці. А сьогодні – дощ, холод. Словом, я не зміг її там залишити.

– Але ж це не песик! Чужу дитину не можна просто так взяти з  вулиці…

– Мамо, а залишати людину під дощем, знаючи, що їй немає куди йти, можна?!

Я наче язик проковтнула. Ситуацію врятув чоловік: “Ми не проти,  нехай живе, скільки потрібно, тільки ти маєш повідомити її батьків, аби вони не переймались”. Після цих слів мені стало спокійніше, чоловік все взяв під контроль. “Справді, це ж не просто дитина, дівчині вже 16, вона має право на самостійне життя”, – думала я.

Перед сном я сказала Андрієві: “Як могли батьки кинути свою дитину напризволяще?” “Не засуджуй, ніхто не має на це права. Ми не знаємо, яка там ситуація”, – твердо відповів чоловiк. “Але ж це дівчина. А раптом між ними з Романом щось буде, раптом вона завагітніє”, – промовивши це, я одразу ж прикусила язика. “От і
подякуємо Богові, – відповів Андрiй. – Може, в такий спосіб небеса пробачать нам той гріх…”

Спершу Софія нас уникала, весь час сиділа в кімнаті Романа,  навіть там їла, вибігала лише до ванної. Десь через два, може,  три тижні я вирішила щось змінити. Тож одного вечора покликала  її допомогти, сказала, що не встигаю приготувати  вечерю, а в гості мають зайти мої батьки. Дівчина виявилась непоганою господинею, багато чого вже вміла, та ще й така  спокійна, що ми легко порозумілись біля однієї плити. Того  вечора ми представили Софію моїм батькам, потім запросили її в гості до мами Андрія, згодом познайомили з найближчими друзями нашої сім’ї. Вона поволі до нас призвичаювалась. Та й наша донька її полюбила, якось навіть повела по магазинах, зробила їй кілька подарунків.

Читайте також: НЕ МАЮ СПОКОЮ НI ВДЕНЬ, НI ВНОЧI! Я ВИНОСИЛА ЧУЖИМ ЛЮДЯМ ДИТИНУ…

І знаєте, що я зрозуміла? Саме завдяки Софії почали налагоджуватись стосунки між нами, ми знову почали спілкуватися, ділитись новинами, спільно вечеряти. Здається, з якоїсь конктретної миті нам усім ніби від серця відлягло. Але залишалась ще одна справа, про яку, як виявилось, ми усі думали.

“Мам, може час познайомитись з її батьками”, – якось сказала моя Іринка. Тож десь через рік відтоді, як діти почали жити під нашим дахом, ми влаштували зустріч на дачі. Весна, свіже повітря, запах квітів мали б зняти загальну напругу, сподівалась я. Так і сталося, спершу було трохи ніяково, але в таких ситуаціях важливо правильно все спланувати. Чоловiки порались бiля мангалу, дiвчата сервiрували стiл, а мами порались на кухні. Ми були щасливi, що змогли зустрiтися i знайти спiльну мову. Не скажу, що на шляху
до такого загального примиренням було все просто й гладко. Але головне, що ми спільні в одному – ми хочемо бути разом, оберігати одне одного, підтримувати, допомагати.

Учора ввечері мій син показав мені каблучку: “Я хочу освідчитись Софії”. На мої очі навернулися сльози: “Ми з батьком давно цього чекаємо”.

Але досі болить душа за Iринку. Щодня молю Бога, аби простив нам  той гріх i дав моїй дитині ще один шанс на щастя.

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook