Весняне.
Зайшов за кока-колою в маленький магазинчик на сусідній від офісу вулиці. Вирішив заплатити готівкою і виявив, що гаманець залишив в офісі. У кишені – зовсім дрібниця зім’ятими папірцями. Кажу: вибачте, а скільки коштує ось ця пляшка кока-коли? На що продавщиця мені відповідає: “А ви сліпий? Чи не бачите скільки там написано?”
Дивлюся і бачу перед собою тітку з сумним обличчям. І розумію, що якщо цю тітку прямо зараз витягнути з прилавка і перемістити наприклад в Лісабон, то вона, походивши там пару днів серед місцевих жителів, почне посміхатися, вести себе доброзичливо і обдаровувати компліментами перехожих. А у нас ця тітка сумує і всіма силами намагається поділитися цим почуттям з іншими.
Відбувається це як не дивно не тому, що у тітки багато проблем в житті – їх чимало у всіх. Відбувається це тому, що у нас, на відміну від міських спільнот західного світу, існує інша модель взаємодії між городянами. Там посмішка і доброзичливість спочатку є нормою взаємин і несе в собі своєрідний кредит довіри, який необхідний для реалізації практично будь-якої комунікації.
Посмішка там – символ позитивного відповідності, знак-пароль, який демонструє, що перед вами – психологічно-здорова людина. А у нас посмішка незнайомої людини – це знак того, що вам від нього щось потрібно. Сигарету “стрильнути”, грошей попросити, гаманець “свиснути”. З іншого боку, в нашій культурі щирість – досить важлива річ, в якійсь мірі раритетна, тому нещирі усмішки в нашому розумінні – це показник фальшивості, дратівливий своєю штучністю.
Але тут ось яка справа. Якщо говорити про наш шлях до Європи, стає очевидним, що в Тулу (в нашому випадку – швидше, в той же Лісабон) – зі своїм самоваром не їздять. І якщо ми все-таки не хочемо в Тулу, а хочемо в Європу, то доведеться вчитися посміхатися незнайомцям.
“Бачу! Дуже дякую вам! Бажаю вам доброго дня і відмінного настрою!” – і тут же широка посмішка мені у відповідь.
Не все втрачено.
Ілля Кенігштейн, 24tv.ua.
Читайте також: ІСТОРІЯ ЖИТТЯ. ТРЕБА НАРОДЖУВАТИ ВІД ГЕРОЇВ
