Україна
У пошуках червоної рути: розповідь мандрівника

Подорож від Піп Івана Мармароського до Піп Івана Чорногірського.

Сиділи з дружиною за столиком з горнятками кави. «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари» – тихенько вібрували колонки кав’ярні. Знайома мелодія наче кликала кудись. «Ніно, а хто це співає, чий це голос?». «Схоже, Тарас Чубай, – прислухалась дружина. – А що?». «Зо два десятки різних виконавців переспівують шлягер Володимира Івасюка. Я їх майже всіх чув, та ні разу у мене не виникло питання, а що ж це за квітка така, червона рута? Вигадана чи справжня?». Згодом запитували знайомих. Виявилось, не ми одні нетями у цьому питанні…

Покопирсавшись в Інтернеті, накопали багато інформації про червону руту. Самобутній талант Івасюка зашифрував і втаємничив загадкову квітку. Запитання так і сипалися з рядків тексту: «Де росте ця рослина?», «Чому сонце-рута?», «Чому саме квітка надії?», «Чи ця квітка належить до «чар-зілля», яким приворожують?».

З довідників ми виокремили два види рослин, які можуть відповідати червоній руті: рута золотава, або садова і рододендрон миртолистий, або східнокарпатський. Квітка першої рослини має жовтий колір і росте у Криму. Друга – стелиться у червні рожевими килимами на висотах Чорногірського та Мармароського масивів у Карпатах.

«Готуємось у похід, Ніно! І розплутати цей клубок запитань нам допоможуть наші друзі – туристи».

Незважаючи на значну різницю у віці, люди у нашій групі підібрались дуже цікаві і надійні. За більш як десять років спільних походів ми настільки «притерлись» одне до одного, що не залишилось жодних гострих кутів.

Нитка нашого маршруту мала з’єднати дві гори: Піп Іван Мармароський (1937 м) і Піп Іван Чорногірський (2028 м). Оскільки перший розташований на межі з Румунією, приїхавши, ми отримали у селі Ділове Закарпатської області дозвіл на перебування у прикордонній зоні. Добряче намочивши чуба, під вечір дістались полонини Лисичої.

Зранку Мармароси зустріли нас чудовою погодою. Через годину підйому ми вже «рачкували» з фотоапаратами біля рожевих квіточок рододендронів. Ці місця ще називають «Гуцульськими Альпами». Та мені не подобаються такі назви-порівняння (українська Швейцарія на Рівненщині, українська Венеція на Одещині). Можливо, люди, які так назвали ці місця, хотіли привернути до них більшу увагу, порівнюючи їх із всесвітньо відомими мекками туризму. Та цим несвідомо принизили рідні простори.

На маківці гори хором зазвучала «Червона рута». Час завмер. У цей момент хотілося вірити, що східнокарпатський рододендрон є тією самою квіткою, і ми знайшли те, що шукали. Та коли запаморочення моментом минуло, підсумували, що й росте він не «в лісах», а вище, і аж ніяк не може бути «квіткою надії», бо ця назва закріплена за підсніжником…

Досхочу намилувавшись краєвидами, потупцяли по хребту у східному напрямку. За гарної погоди отак і йшли, граючи «у країни». Крок вправо – ти в Румунії, крок вліво, і ти вже «вдома». Після обіду звернули з хребта ліворуч на ґрунтівку. Обабіч дороги в кущах валялись колючі залишки радянського кордону. За поворотом зустріли українських прикордонників. Перевіривши дозвіл, запропонували нам зупинитись на ніч у колибі, яка ховалась у лісі за п’ятсот метрів від дороги.

Вечерю надворі перервав дощ і загнав нас у колибу. З полум’ям свічок спалахнула і жвава розмова.

«Може, «сонце-рута» – це та квітка, що розквітає в ніч на Івана Купала?».

«Ну тоді червона рута – це цвіт папороті!».

«Та ні. В Купальську ніч на папороті серед ночі розцвітає чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. А коли розцвітає, чується наче постріл, наче грім. Ліс зашумить, загуде…».

«І той щасливець, який зірве квітку, причарує найкращу дівчину і не боятиметься лихих сил».

Світанок-ранок. Внизу щетину лісу легенько гладив туман. З милозвучної гори Ненєски (1815 м) Чорногірський хребет відкрився з раніше ще не баченого ракурсу. На маківці гори Піп Іван – маленька цятка. Це стара обсерваторія. Та як до неї ще далеко.

Це був найспекотніший та найвиснажливіший день походу. Під вечір вперіщив такий дощ, що ліс зник за його стіною. Сонячна погода й так балувала нас три дні, що у червні у Карпатах – велике везіння. Багаття, як і тисячі років тому, зігріло, нагодувало – і спати… ні, не вклало. Розпалило уяву. Хто як міг складав свою версію щодо червоної рути. Після вечері дівчата підсумували, що польові й лісові рослини лише тоді мають цілющу чарівну силу, коли їх збирають купальської ночі або на світанку, поки не зійшла «Іванкова» роса. А у пісні – вечорами…

Підйом на Піп Іван Чорногірський подарував нам чотири білі гриби і ще одну легенду про походження назви цієї вершини. В легенді йдеться про отця Івана, який приводив сюди люд задля відновлення багатства. Тільки багатства духовного, яке наповнює, заспокоює і надихає жити.

Цією горою починається Чорногірський хребет, і хороша погода в ці дні заманила сюди безліч народу. Більшість з них нехтували будь-якими правилами безпеки в горах. І Чорногорі (народна назва хребта) урвався терпець. Спочатку вона попередила нахаб обідньою задушливою спекою, а потім випустила насуплену хмару над озером Несамовитим і погнала її вздовж хребта у нашому напрямку. Зненацька біля нас спалахнуло і щось голосно тріснуло у небі. За мить як з відра линуло дощем і заторохкотів по дощовиках град. Ми вскочили у найближчий рівчак. Не хотілося бути громовідводом і зловити розряд у декілька тисяч вольт. За лічені хвилини вода вже хлюпала в черевиках, а зуби тарабанили африканські ритми. Дочекавшись, поки смертоносні стріли-блискавиці вітер віднесе трохи вбік, ми вздовж Шпиць вервечкою почали спуск до рятівного лісу в напрямку урочища Гаджина.

Коли до смерекового димку доєднався запах грибної юшки, нашим радощам не було меж. У дружньому колі ми дякували одне одному і горам. Я розповів друзям розмову, почуту вдень, коли йшов поряд з групою туристів. Їхній інструктор бурчав з приводу того, що одна з туристок у групі назбирала гарного каміння на сувеніри. «Як кожен буде брати додому каміння, то й Карпат скоро не залишиться…» – сичав він. На що туристка знайшлася: «А якби кожен по камінчику заніс на Говерлу, то вона вже була б тритисячником?!». «Все відносно…» – усміхнулись друзі. «А що як червона рута у пісні – це вигадка Івасюка, і всі наші намагання віднайти квітку марні?». «А може, й не треба шукати справжньої відгадки? Може, її взагалі немає. І квітка досі залишається загадковою, а пісня – популярною». Певно, що так. Нехай кожен бачить у червоній руті своє. Хтось сонце-руту, хтось квітку надії, а хтось карпатського рододендрона.

Ігор Случик, Високий замок

Читайте також: ДАВНІ ХРИСТИЯНСЬКІ СИМВОЛИ: ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ

Реклама

Related Post

facebook