Так вийшло, що одружився я не від великої любові. Дружина моя про це знала, тому дурними питаннями не діставала, в душу не лізла, та й господинею була відмінною. В нас народилася дочка. У хаті завжди чисто, затишно, а на душі порожнеча, яку заповнював чим міг: робота, друзі, футбол.
Ось і одного дня мені не хотілося йти додому . Я пішов у парк, на пиво з друзями. Минула година, дві, три . Дружині не подзвонив, не вважав за потрібне. Телефон вимкнув, щоб не торохтів. Ось уже хлопці стали розходитися, а додому як і раніше не тягнуло. Не пам’ятаю, та забрів я в кафе, сів, замовив собі ще пива. В очікуванні від нудьги закрив очі.
– Вгадай хто?
Мої очі прикрили м’які жіночі долоньки. Цей голос я б узнав з мільйона інших.
– Леся! Ти що тут робиш?
– Ну, так зовсім не цікаво! -Леся надула губки і опустила свої зелені очі, – Перекусити заїхала. У відрядженні я!
Леся – моя перша любов, пристрасть, моє божевілля. Я знав її з дитинства, наші мами вчилися разом. Загалом, до 14 років ми просто дружили, потім її батько отримав підвищення і вони переїхали в інше місто. Три довгих роки ми листувалися і зідзвонювалися по кілька разів на рік.
На канікули до бабусі вона приїхала вже іншою, подорослішала, покращала, сімнадцятирічна красуня, з зеленими очима і непокірно кучерявими темно-русявими кучерями, від яких пахло яблуками і корицею. Півліта я не міг зважитися, а потім просто поцілував її. Вона мені відповіла палко, пристрасно. З тих пір ми майже не розлучалися.
Але літо пролетіло непомітно. Олеся поїхала на довгих 10 місяців. Осінь незмінно наганяла тугу. В голову міцно засіла думка: «Одна вона? Може у неї хтось є ?! »Я божеволів. Мені снилося, що її притискає до себе якийсь незнайомий хлопець, накручує на свої пальці її локони і вдихає аромат яблук і кориці. А вона ніжно і шепоче йому на вухо: «Люблю.»
Ця думка була нестерпна, вона, здавалося, розтерзала мою душу на шматки і готова була переключитися на мій розум. Тому, коли колишня однокласниця Марина запросила мене на день народження, я не роздумуючи погодився. Просто щиро подумав, що зможу відволіктися. Випив зайвого, прокинувся в ліжку з Маринкою, вона поруч, така близька, така тепла.
Відтоді я періодично заходив до Марини. Вона завжди була рада моїй появі, нічого не вимагала, нічого не просила. Вона просто дарувала пристрасні ночі, дивилася на мене своїми теплими карими очима, ніжно тримала за руку, говорила, що любить. Це було ліками від душевного болю, якого мені завдавала розлука з Олесею. Егоїстично? Може бути. Про стан Маринки я тоді взагалі не замислювався.
Час йшов. Олеся приїхала в середині червня. Вона ще покращала: струнка, ставна, висока з темно-русявими кучерями, які як і раніше пахнуть яблуком і корицею. Сказала, що сесію здала достроково, що готова перевестися на заочне. Я був щасливий. Після роботи (недавно мене прийняли стажистом в автомайстерню) я заходив за нею і ми безцільно бродили по нічному місту. Вона мене цілувала то ніжно, то з пристрастю, мене трясло від бажання, але я чекав .
В ту ніч я провів Лесю до хвіртки.
– Не хочу додому .- Вона притулилася до мене всім тілом. – Я люблю тебе.
Леся завела мене у двір. Там, на траві, під нічним зоряним небом сталося те, про що я мріяв. Це було не задоволення тваринного інстинкту, як з Мариною. В той момент я відчував себе щасливим. Я любив її, і тому, цей момент став незабутній .
– Слухай, Лесь, може подамо заяву? – я дивився в її зелені очі.
– Ти мене заміж кличеш? – Леся підвелася і відкинула назад своє довге темне волосся. – Чому б і ні! Давай восени! Потрібно батькам повідомити .
Життя текло своєю чергою. Я й не згадував про Марину. Совість моя мовчала. Ось тільки в середині серпня від неї прийшла СМС з наступним змістом: «Я вагітна. Термін 14 тижнів. Сподіваюся, тобі не байдужа наша доля. »
В мене почалася паніка. Марина вагітна! Працювати я не міг. Голова крутилась, інструменти валилися з рук.
– Ішов би ти додому! – на мене поблажливо дивився Михалич, начальник зміни, – А то напартачиш ще, а мені потім розсьорбувати.
Додому я не пішов, бо ноги само собою принесли мене до будинку Олесі. Я бачив її в прочинені ворота, таку тоненьку, тендітну, витончену в яскраво-синій сукні трохи нижче колін . Її кучерики були зібрані в тугу косу, і тільки на скронях залишалися забавні, милі завитки. Олеся розвішувала білизну у дворі і щось наспівувала собі під ніс, тому не відразу мене помітила.
– Киря, щось трапилося? Так на тобі лиця немає!
– Лесь, тут така справа. Тільки вислухай мене до кінця. Не перебивай, добре? – я опустив голову і почав розповідь.
Олеся слухала мене мовчки, кусаючи губи. На очі набігли сльози. Я бачив, що їй боляче, але мовчати далі просто не міг. Я клявся їй у кoхaннi, говорив, що буду допомагати Марині, якщо та надумає народжувати. Я хотів притиснути Олесю до себе, але вона відсторонила мене:
– Мені потрібно подумати. Не телефонуй мені сьогодні. Іди до дому.
Леся провела мене до воріт і поблажливо посміхнулася, а я тоді щиро повірив, що у нас все буде добре.
На наступний день я біг до неї повний рішучості і наснаги. Чомусь всю мою свідомість наповнила впевненість в тому, що Олеся мене пробачила .
Двері мені відкрила Лесина бабуся.
– Поїхала Леся, до батьків. Іди з миром! – сива жінка докірливо похитала головою – Забудь внучку.
Я намагався додзвонитись до неї, але монотонний жіночий голос незмінно повторював: «Абонент не відповідає або перебуває поза зоною дії мережі». Я кричав у трубку, але цьому голосу було наплювати, що я відчуваю і це дратувало ще більше.
Я проклинав Марину за те, що вона з’явилася в моєму житті, за її ласки, за її повідомлення, а Олесю за те, що не змогла пробачити і зрозуміти, за те що поїхала. Потім зрозумів, що сам винен у всьому і зненавидів себе.
Поступово змирився з думкою про майбутнє батьківство. Знову побачити Марину здавалося мені випробуванням. Тягнув до останнього. Ми зустрілися тільки в жовтні. Вона виглядала зворушливо і беззахисно. І я вирішив – одружуся. Одружуся на зло Олесі.
Зіграли весілля, не дивлячись на те що Маринка була на восьмому місяці вагітності. А рівно через місяць Марина народила дочку, трохи раніше терміну. Це були мої 48 сантиметрів щастя! Так, любові до дружини я не відчував, але дочка це зовсім інше.
І тільки вночі тепер мені снилася Олеся то в синій сукні трохи нижче колін сповнена образ і сліз, то огoлeнa в світлі зірок з розсипаними по плечах темно-русявими локонами, від яких незмінно пахло яблуками і корицею. А потім я прокидався в ліжку з Мариною і думав про те, як могло б все скластися якщо .Ох вже це «ЯКЩО» .
Ліза росла, стала залишатися у бабусь, а я все частіше став затримуватися на роботі, з друзями. Марина чекала, претензій не висловлювала, на життя не скаржилася і мене це влаштовувало.
Однак пошуки коханої я не припиняв. І ось через деякий час я знайшов Олесю в одній з популярних соціальних мереж. Статус свідчив: «Знову щаслива!» Стало прикро. Я довго продумував текст листа, писав їй що щасливий, що мені добре з Мариною, що шалено її люблю. Писав про Лізочку, що хочемо другу дитину! Брехав!
Леся відповіла швидко: «Рада за вас!». І все, тиша .
І ось сьогодні я знову чув її голос наяву такий чистий і дзвінкий. Чув вперше за вісім довгих років. Олеся майже не змінилася, тільки її темно-русяві кучері тепер відливали бронзою. Вона дивилася на мене і цей погляд зводив мене з розуму, хвилював розум, будив спогади.
– Сам-то що тут робиш? Де Марина? – з неприхованою цікавістю запитала Олеся.
І тут мене прорвало! Я розповідав про те, що одружився їй на зло, що Марину як не любив, так і не люблю, що не хочу йти додому, що вимкнув телефон . Все як на духу. Вона слухала мовчки, накручуючи на тоненький пальчик пасмо свого прекрасного волосся. Посмішка кудись зникла з її обличчя. В очах більше не було радості.
– Гомаков, тобі ніхто не говорив, що ти – сволота? – Голос Олесі став холодним і якимось чужим. – Бідна Маринка.
Олеся встала і попрямувала до виходу.
– Тебе провести?
Я картав себе за відвертість.
– Слухай, схоже ти можеш любити виключно себе. І так, – Олеся обернулася, – Гомаков, ти ніколи не вмів цінувати того що маєш .
Два тижні я жив один. В орендованій квартирі стало незвично тихо. Ніхто не зустрічав з роботи, не питав, як справи, не пахло пирогами, і не чулося дитячого сміху. Мені стало не вистачати всього того, що було у мене недавно. І останні слова Лесі не виходили у мене з голови.
Я зрозумів, що дійсно ніколи не цінував того, що мав: спочатку поставив під удар відносини з Олесею, потім нахабно використав Марину, потім одружився і не цінував ні дружину, ні нашу сім’ю. Я зрозумів, що я егоїст, жалюгідний самозакoхaнuй кpeтuн!
Читайте також: ПРИВЕЗЛА ІТАЛІЙЦЯ В ГЛУХЕ СЕЛО, А НА РАНОК УСІ СУСІДИ ЧАТУВАЛИ, КОЛИ Ж ПОКАЖЕ НОСА НАДВІР
Тепер мені постійно снилася Марина. Вона дивилася на мене з докором своїми втомленими карими очима. Іноді снилася Ліза, якась не по-дитячому розважлива і сувора. У цих снах дочка іноді мовчки дивилася на мене, іноді, хитаючи головою, вимовляла: «Тату, як ти міг!» А я не знав, що їй відповісти.
Два тижні тому, я повернувся додому опівночі. Квартира зустріла холодом і порожнечею. Я покликав Марину, у відповідь – тиша. Упав на зібраний диван обличчям вниз, думав засну – не вийшло. Голос Лесі наполегливо звучав усередині мене: «Ти можеш любити виключно себе. Ти ніколи не вмів цінувати того що маєш . »Невже це правда? Пішов на кухню – тиша. Марини немає. На столі записка!
Всього 3 слова: «Я не залізна». Я сів на стілець. Думки плуталися. Я включив до сих пір вимкнений телефон. Вісім не прийнятих викликів від дружини. Тремтячою рукою набрав номер Марини: «Абонент не відповідає». У голові закрутилося. У старому записнику знайшов номер тещі. Поки набирав – мало не збожеволів. Гудок, ще один .
– Марина у мене. Тільки заснула. Не дзвони! – Ольга Василівна відключилася.
” Ліза з мамою на дачі!” – промайнуло в голові. Мати відповіла відразу. Говорила сухо, суворо, не шкодуючи мого самолюбства. У виразах не скупляться. Головне, я зрозумів, що Марина заїхала за дочкою, все пояснила і сіла з Лізонькою в таксі.
Я залишився один, наодинці зі своїми думками, почуттями, спогадами. В голові складалася чітка картина: я – покuдьoк, Марина – терпляча, любляча, ніжна. Так я повинен був носити її на руках, дякувати за затишок, тепло, ласку, за дочку, яку вона мені подарувала. Цінувати її відданість і терпіння. А я не просто не цінував . Я знущався .
Два тижні я жив, як в тумані. Я зрозумів, що хочу бачити Марину поруч з собою завжди, а Олеся – всього лише світлий спогад. Дружина – ось моя любов, справжня, прекрасна, світла. Та, яка завжди була поруч, а я вперто її не помічав .
Я вирішив – будь що буде і пішов до Ольги Василівни. Прийти з порожніми руками я не міг. Розумів, що доведеться не солодко, тому про себе вирішив, що хороший букет для тещі допоможе пом’якшити удар .
Хвилин двадцять я не міг зважитися навіть натиснути на кнопку дзвінка. Стояв, як дурень, під дверима .
– Чого тобі? – важко зітхнувши промовила теща, – Ліза гуляє!
– Я до Марини, Ольга Василівна, – простягнув тещі букет жовтих хризантем.
– Несподівано! Гаразд, заходь! Все одно вам потрібно поговорити!
Дружина метушилася на кухні. Пахло яблуками і корицею, але цей запах більше не вабив мене, як раніше.
– Навіщо прийшов? – запитала Марина, витираючи руки об картатий фартух.
– За тобою! Марина, я люблю тебе! Пробач за все!
У карих очах промайнула тепла іскорка.
Мариночка, я ніколи, чуєш, більше ніколи не зроблю тобі боляче! – мій голос затремтів. Марина сіла навпочіпки і заплакала. Я стояв і дивився на неї, таку милу, рідну, близьку. Мені більше не потрібна була виточена Олесина краса, мені потрібна була моя дружина з її теплими карими очима, з ямочками на щоках, з її світло-каштановим волоссям. Я хотів зробити її щасливою!
