Коли у твої двері стукає кохання, ти ніколи не питаєш: “Хто там?”
…”А чия це фотографія, схована під обкладинку?” — питаю бабусю, переглядаючи чорно-білі світлини у старому запорошеному альбомі. Вона обережно бере в руки фото: “Це, Христю, чоловік, який не став моїм…”
Зі світлини на мене дивиться усміхнений брюнет у військовій формі, з великими карими очима. Бабуся робить ковток кави з молоком і каже: “Про таких кажуть — не судився долею, а вона, доля, внучко, така цікава буває…” …
“Коли у твої двері стукає кохання, ти ніколи не питаєш: “Хто там?” Я, проста дівчина з багатодітної сім’ї, зустріла його, коли мені було дев’ятнадцять, — почала розповідь бабуся. — Мирон був старший на два роки. Гарний, високий, впевнений у собі, він враз полонив моє серце.
Жили ми в одному селі. Він підробляв столяром, я допомагала мамі, шила сукні заможним жінкам, а в перервах уявляла, якою буде моя весільна сукня.
У селі про нас говорили багато й нічого. Хтось казав, що ми схожі, як брат і сестра, що кращої пари не бачив світ. Інші ж заздрили нашому коханню.
Бо коли приходив він, моє життя переставало бути буденним і сірим. Я витягала зі скрині ткану жовту хустку з бордовими трояндами, заплітала волосся, як ті пані, які приходили замовляти вбрання, взувала найкращі чоботи та цілу ніч слухала, як ми будемо жити разом. Він, завжди веселий, уважний та ласкавий, обіймав мене за талію, міцно пригортав до себе і казав: “Касю, нас ніхто не зможе розлучити, бо тебе мені послав сам Бог”. І щоразу, коли я чула оте “Касю”, в моїй душі розквітали бордові троянди з хустки і цвіли, цвіли, цвіли…
Та які ж троянди без колючок? Його мати злісно фиркала щоразу, коли зустрічала нас на вулиці. Старша сестра насміхалася з моєї одежі й крізь зуби казала: “І довго ще будеш у пані бавитись? Та що ти нашому Миронові, крім гарного личка, можеш дати? Хату, може? Чи батьки тобі придане гідне дадуть? До кінця життя будеш лахи багачкам шити. Тільки життя братові зіпсуєш”.
Він мовчав… А я розуміла, що відповісти не зможу… Усе життя без батька, мати ледве кінці з кінцями зводить, старші сестри у місті своє життя будують. А я хто?
“Я люблю його”, — стиха відказувала.
“Любиш, кажеш? Та чи любов’ю сім’ю нагодуєш? Піч напалиш? Минеться йому це. От дай тільки невістку гідну знайти. Та й таку, щоб не бідна! Досить з нас злиднів. Миронові інша потрібна, розумієш, інша!” — кричала до мене його сестра. А він мовчав… Та коли ми залишалися самі, усі слова його родичів умить забувалися. Я знала — він мене кохає.
“Ми поїдемо звідси до міста і ніколи не повернемось! Чуєш, Касю? Не плач, тебе мені послав сам Бог. І розлучити нас зможе тільки він”, — казав Мирон. То хіба після таких слів може бути по-іншому?
Як виявилося, може.
Якось ми поїхали до міста разом. Мирон домовлявся про роботу, я шукала нам помешкання. Ми думали: трохи назбираємо грошей і поїдемо зі села. Я ж не просто швачка, якою вважали мене його родичі. У мене була освіта, і я сподівалась знайти тут роботу.
Отак, мріючи про свій куток, ми зайшли до парку. Була осінь, зривався вітер, та останні теплі промені сонця зігрівали наші закохані серця. Ми купили стиглого винограду і, голосно сміючись, обговорювали, де поставимо диван. Аж тут до нас підійшла циганка: “Красивий, чорнобровий, дай ручку, поворожу, всю правду скажу!”
“Йди геть, не заважай. Не треба нам твоєї правди!” — відмахнувся їй Мирон.
Цигана глянула не мене: “Дарма ти тут сидиш з ним, дівчино! Це не твій чоловік, твій світлий і з сірими очима”.
Мирон розсердився: “На, бери собі наш виноград. Весь забирай. Тільки не мели дурниць! Ми з Касею будемо найщасливіші у світі. А зі своїм ворожінням іди до когось іншого”.
Циганка не взяла винограду і, трохи відійшовши від нас, обернулась повторила: “Не твій, не твій…Твій світлий, із сірими очима”.
…Через місяць Мирона забрали до армії.
“Ти ж дочекаєшся мене, правда? Я скоро повернусь…Я кохаю тебе, Касю…” — це останнє, що чула я від нього.
Час минав швидко. Я поїхала до міста, знайшла роботу. Жила недалеко від центру, і не сама. Була квартиранткою у пані Жанни, яка ненавиділа звук швейної машини, мій голос та кожен крок.
Інколи мені здавалось, що її дратує навіть те, як я дихаю. Кожного ранку вона вмикала на повну гучність радіо, щоб усі знали, хто в хаті господар. Та мені було байдуже, бо я знала, що скоро приїде Мирон і забере мене з цього пекла.
Він писав мені листи кожного місяця, надсилав знимки. А я тримала їх під подушкою, ніжно цілувала, коли лягала спати, і чекала… “Я скоро повернуся до тебе”, — щоночі звучало у моїй голові.
…Скоро чи не скоро, а він повернувся. Правда, не до мене. Я викреслила у календарі червоним день його приїзду, зібрала до торби речі, вдягнула плаття із зеленого атласу, яке купила за вісім карбованців, і зібралась до села. Погода була жахлива, мої коси розлітались від сильного вітру, а сніг боляче бив по обличчю. До села добратись не змогла.
“Поїдете завтра, кажуть, буде потепління”, — запевнив водій автобуса. Та хіба ж він розумів, що те завтра було для мене вічністю. А завтра не вдалося, не відпустили з роботи, і панну Жанну хтось затопив…
Я написала йому листа, що приїду пізніше, що на роботі не відпускають і як я за ним сумую…А він не відписав.
…Цього дня я прокинулась раніше, ніж Жаннине радіо, на серці було неспокійно. Відпросилася-таки з роботи і поїхала додому. Вийшла з автобуса — і чимдуж до нього.
“Зараз розповім йому, що на роботі дістала підвищення, що в місті живу, що хатинку для нас знайшла. Правда, у сусідстві з Жанною. Та яке це має значення? Бог нам допоможе”, — думала.
Стукаю у двері, на порозі з’являється незнайома мені жінка у картатій сорочці та довгій чорній спідниці.
“Тобі чого?” — байдуже питає.
“Ммм… мені Мирона, він приїхав? Де він? Скажіть, що Кася приїхала”, — схвилювано кажу.
“Так, приїхав — ще три місяці тому. А за кілька днів і свати до мене прийшли. Таке весілля було! Усе село гуляло. Чоловік у мене красень, що не кажи. І як він так довго без пари ходив? Добре, що сестра про нього подбала. А то б водився з ким-небудь”.
Далі я вже не згадаю, що казала, куди йшла. Пригадую тільки, як мама гладила мене по голові й примовляла: “Все мине, донечко, все мине…”
…За кілька років з Касі я перетворилась на Катерину Федорівну, головного економіста фабрики. Квартиру винаймала вже сама, без сусідки. Далі шила собі сукні, та вже з дорогої, імпортної тканини. Довгі коси обстригла, стала підкручувати їх на бігуді. І все ніби у мене було. І дах над головою, і відпустка оплачувана, і молоко до сніданку, але на столі досі стояла лише одна чашка.
І от одного дня я вклала волосся у високу зачіску, вдягнула яскраво-малинову сукню з трикутним комірцем, взула невисокі акуратні туфлі, підмалювала губи помадою в тон убрання і пішла на збори.
…Мені було аж 28 років, коли я зустріла його — невисокого, сіроокого чоловіка з білявими кучерями. Він багато усміхався, нікому не давав й слова сказати на тих зборах і весело мені підморгував. Правду кажучи, я вже й не пригадую, для чого ми всі там зібрались. Після офіційної частини він підійшов до мене і сказав: “Дарма я не хотів приходити, але тепер тішуся, що моя рука витягла з шафи святкову сорочку…”
Я не одразу дала номер телефону і довго не погоджувалась прийти на побачення — Миронова зрада досі боліла.
Та доля взяла справу у свої руки, і все сталось так, як напророкувала циганка: за кілька місяців після знайомства я вийшла на перший весільний танець зі світловолосим, сірооким чоловіком. Моїм! І вже понад сорок років не уявляю життя без нього”.
“Михайле, ходи пити каву!” — кличе бабуся мого діда і ставить поряд зі своєю ще одну чашку. Але перед тим тихцем, дуже обережно ховає стару світлину в потаємну кишеньку в альбомі…
Христина, 23 роки, онука щасливої бабусі.
Читайте також: “А Я ДУМАВ, ЩО ТИ МЕНІ ЩЕ СИНА НАРОДИШ…”
