Україна
Сповідь: Зникла дiвчинка. Вiк три роки. Зрiст 102 сантиметри…

Сьогоднi менi знову наснився цей жахливий сон. Пухнастий бiлий ведмедик – новенька м’яка iграшка, щойно з дорогого магазину – лежить у калюжi. I ряснi краплi дощу перетворюють її на брудний сiрий клубок шерстi.

Я простягаю руку, щоб вихопити ведмедика з води. Але iграшка раптом оживає i щирить до мене страшнi iкла. Я хочу кричати, кликати по допомогу, але спазм стискає моє горло i вiдуваю, що не можу вiдсмикнути руку.

Прокидаюся спiтнiла, мене лихоманить. Тепер вже хочеться кричати по-справжньому, але я стримую у горлi мiй крик i тихо плачу в подушку.

Цей страшний сон переслiдує мене ось уже двадцять лiт. Не щоночi, але й тижня не минає, як бачу його знову i знову. I це, мабуть, мiй довiчний хрест, моя кара за той грiх, що скоїла у 23 роки.

“Ох цi дiти!”

Того вечора мiй трирiчний Максим зчинив iстерику просто у супермаркетi. Лiг на пiдлогу в дитячому вiддiлi, бив ногами об пiдлогу i голосив, щоб купила йому нову машинку.

Це мене страшенно розлютило. Я була молодою мамою – неповнi 23 роки – i дуже соромилась перед людьми, коли син мене не слухав. Ось i зараз я бачила, як на нас дивляться покупцi: хтось з цiкавiстю, хтось з осудом. Ну що за дитина, чому вiн так поводиться, чому я не можу дати собi ради з тим неслухом?! Це ж три рочки йому тiльки, а що далi буде? Мабуть, то все через жiноче виховання. Був би батько поруч, то i Максим зовсiм iнакшим рiс. Але татко наш нинi далеко, його ще два роки чекати…

Пiдняла сина за каптур куртки, струснула спересердя i потягнула  до виходу. Вiн ще кричав, але вже не так голосно. А я намагалась тихо i спокiйно пояснити, що криком нiчого не доможешся, що мама купує iграшки лише чемному хлопчиковi i щось у такому дусi. Але де там, вiн i не чув мене, здавалося.

Коли вже вийшли на вулицю, Максим заспокоївся i лише схлипував, а я присiла перед ним, щоб витерти сльози. I тут побачила iншу маму. Заможно одягнена молода жiнка несла на руках дiвчинку, Максимову ровесницю, в оранжевiй курточцi й бiлiй шапочцi. Дитина верещала так, що всi довкола оберталися. I не просто верещала, а й била свою маму по щоках i хапала за волосся: “Не хочу, я не хочу! Мамо, мамо!”

Жiнка, не роззираючись, швидко йшла.  Я дуже добре розумiла її, бо i сама щойно пережила такий же момент сорому. Вона пройшла – нi, навiть пробiгла! – повз нас, i в цей момент дитина кинула з рук iграшку. Просто на асфальт, у брудну калюжу: “Не хочу ведмедика, не хочу. Мамо!”

Я швидко пiдняла ведмедя i, пiдхопивши на руки Макса, наздогнала жiнку: “Зачекайте, ви iграшку загубили”. Вона зупинилась, повернула до мене розчервонiле обличчя: “Ой, дякую! Така нечемна донечка у
мене, бачите… Не те що ваш хлопчик”. Я засмiялась: “Та дайте спокiй, мiй щойно теж цирк влаштував за машинку”. Я простягнула iграшку дитинi, а вона схопила її i знову кинула на афальт, залившись слiзьми: “Мамо!” “Тут мама, тут, – пригорнуа її до себе жiнка i поцiлувала в голiвку. – Не хоче вона вже ведмедика, а хвилину тому плакала, щоб його їй купили. Ох цi дiти, як їх виховувати? Бiда та й годi! Вибачте, ми дуже
поспiшаємо”. “I не кажiть, я вас так добре розумiю!” – мовила їй услiд.

За кiлька хвилин ми їхали з Максимом у трамваї, вiн сидiв у мене на колiнах, я гладила його голiвку i просила: “Наступного разу просто скажи, що ти чогось хочеш. Не кричи. Якщо будуть грошi, я куплю. А якщо не буде, то дочекаємось зарплати i  купимо. Ти ж бачив, як це негарно, коли дiтки вередують. Пам’ятаєш ту дiвчинку бiля магазину, iз ведмедиком? Негарно вона поводилась, правда ж? Ось i ти не будь таким, домовились?”

Син мовчки кивнув у вiдповiдь, але я не дуже повiрила йому: яке там “домовились”… Наступного разу все повториться. Мала рацiю та жiнка – i що за дiти нинi? Ми у їхньому вiцi зовсiм iнакшими були. Спробувала б я своїй мамi щось таке втнути! Дiстала б добре по м’якому мiсцю i була б як  шовкова. Але ж не бити Максима, справдi… Нi, по телевiзору кажуть, що це поганий метод. Але як тодi дати раду з тими малими терористами? Не знаю…

“Тебе ще й звинуватять в усьому”

“Зникла дiвчинка. Вiк три роки. Зрiст 102 сантиметри. Волосся русяве, очi великi, сiрi. Була одягнена в оранжеву курточку i бiлу шапочку. Якщо комусь щось вiдомо про мiсцезнаходження дитини, телефонуйте на номер…”

Господи, та це ж вона! Та сама дитина, яку я бачила на руках бiлявки бiля супармаркету!

Я кинулась до телефону, набрала номер мiлiцiї, але у вiдповiдь почула короткi гудки. За хвилину спробувала ще раз – знову зайнято. У цей момент до кухнi зайшла свекруха:

– З ким говориш? – поцiкавилася дiловито. – Максимчик швидко заснув чи знову годину казки йому розповiдала?

– Ой, мамо, тут таке… Щойно у мiсцевих новинах розповiли – дiвчинка зникла. А я ж бачила її з тою жiнкою, що її викрала. Ось в мiлiцiю телефоную, але у них зайнято.

Сверуха насупилась i мовчки забрала слухавку з моїх рук:

– У мiлiцiю? Мало ми мали справ з мiлiцiєю?! Стривай… Ану розкажи, як усе було.

Я, затинаючись вiд хвилювання, розказала їй ту iсторiю. Але свекруха лише похитала головою i сумно усмiхнулась:

– Та коли ж то було! Тиждень тому. Невже ти думаєш, що тих крадiїв знайдуть? Та вони вже давно за кордоном, мабуть. А ти тiльки клопоту напитаєш собi й нам. Мiй син уже поплатився за свою шляхетнiсть, – при цих словах на очах у неї виступили сльози.

Так, це тяжкий удар. ЇЇ син i мiй чоловiк намагався захистити незнайомку. Повертався з роботи, побачив огидну сцену. Посеред вулицi якийсь нелюд бив в обличчя жiнку. Остап пiдбiг. Коронний хук –  i хулiган уже лежить, Отямився у лiкарнi. У чоловiка ж перший  розряд з боксу… А потiм виявилось, що та жiнка – доросла донька якогось великого цабе. Того вечора вони з чоловiком повертались з гостей, обоє п’янi, i вiн зчинив сцену ревнощiв просто надворi. На судi вона дала свiдчення проти мого чоловiка: мовляв, це Остап накинувся на них, побив чоловiка i її, ще й вiдiбрав грошi. Остаповi дали чотири роки. Тепер вiн вiдбуває покарання, а я виховую Максима сама, чоловiкова мама нам допомагає.

– Надю, дитинко, та вони тебе винною зроблять! – казала  свекруха. – Скажуть, що ти спiвучасниця. Там у них перед магазином камери є, напевно. Побачать, що ти iграшку дитинi простягала, з жiнкою тiєю розмовляла… Ой лишенько! Та вони ще й тебе посадять! Нiхто розбиратися не буде, ти ж знаєш.  Закриють справу, та й по всьому… А що з Максимом буде, з ким вiн залишиться? Я вже стара, у мене тиск… Нi, я не витримаю того. Не йди до них i не двзони. Посадять, чує моє серце – посадять! Де мiй корвалол?

Цi слова мене наче протверезили. А й справдi, чому не звалити всю провину на жiнку, яка сама ж i зголосилася. Спочатку буду свiдком, потiм зроблять злочинцем. У нас таке часто буває. I правду каже свекруха, немає вiри “ментам”.

– Але ж мама цiєї дiвчинки, певно, божеволiє, – спробувала я наполягти на своєму. – Нi, не буду мовчати. Я повинна сказати.

– Стривай, – у свекрушиних очах загорiвся живий вогник. –  Ти ж казала, що дiвчинка ту жiнку мамою називала. То, мабуть, її не того дня викрали, а пiзнiше! Ось бачиш, як все просто!

Я трохи подумала i почала заспокоюватись:

– Ну так, вона казала “мама”. Кiлька разiв. Мабуть, я даремно розхвилювалась.

Примара серед людей

Пiсля розмови того вечора я довго не могла заснути. А перед свiтанком менi вперше i наснився той сон. Iграшка у калюжi i дитячий крик: “Не хочу ведмедика! Мамо, мамо!”

Я мов ошпарена зiрвалася на лiжку i чiтко зрозумiла: нi, дитина не до жiнки зверталась. Вона кликала маму на допомогу. Свою маму.

У моїй головi роїлися думки. “Але ж тiй Танi уже три рочки, – заспокоювала сама себе. Дiти в такому вiцi вже непогано говорять. Якби її викрали, вона б сказала, що це погана тiтка, що її забрали вiд мами…” Але тут же подумалося: “Нi, це ж маленька дiвчинка, ще й у стресовiй ситцацiї. Нiчого вона не могла сказати. I Максим нiчого не сказав би, також маму б кликав…” I знову надiя: “Але ж я майже нiчого не бачила. Машину не розгледiла, бо було темно. I обличчя тiєї жiнки не пам’ятаю. Та й вона у перуцi була, напевно. Чим я допоможу?” Але голос совiстi твердив iнше: “Та бодай чимось! Дай надiю батькам Танi. Може, вони думають, що дитину збила автiвка i її немає серед живих. Бодай мала зачiпка, деталь… Не мовчи!” А потiм – страх: “Розкажу, а що далi. Ану ж i мене посадять, як Остапа. Що зi сином буде?”

Скiльки таких ночей було у моєму життi? Сто? Тисяча? Не знаю. Але думка про те, що, змовчавши, я i справдi стала спiвучасницею страшного злочину, не дає менi жити.

Читайте також: ЯКБИ Я ТОДІ ЗУПИНИЛАСЬ! БРАТИКУ, РIДНЕНЬКИЙ, ПРОБАЧ. ЦЕ Я ТЕБЕ ВБИЛА…

Я нiколи нiкому не розповiдала про це. Навiть на сповiдi священиковi не наважуюсь розказати. Страшно. Iду до церкви, ставлю свiчку за здоров’я Тетяни, плачу – ото й усе.

Ця iсторiя зруйнувала мене зсередини. Невротичний синдром, гострий невроз, глибока депресiя — яких тiльки дiагнозiв не ставили менi лiкарi. Скiльки рiзних психотропних препаратiв менi понаприписували. Нiчого не допомагає. Не вiдпускає цей бiль.

Я кинула роботу, занедбала хатнi обов’язки i, щиро кажучи, не знаю, як чоловiк i син терплять мене таку. Сную, мов примара, серед людей i не знаходжу собi мiсця.

“Поговори зi мною, – каже iнодi Остап. – Я ж бачу, що тебе щось їсть. Менi ти можеш довiритись, я все зрозумiю. Скажи, Надю, тобi легше стане”.

Але знаю, що нi, не стане. Що дасть ця розмова? Може, якби я з батьками Танi поговорила, тодi… Але що їм скажу? Що нелюдський, тваринний страх скував мою волю? Страх за себе, за свою дитину. Страх, який вiдняв у них надiю знайти їхню Таню…

Тепер вже пiзно щось говорити i виправдовуватись.

А менi з цими снами жити довiку.

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook