Україна
Сповідь: Злiсть затьмарювала розум… На моїх руках – дитяча кров

Бог надiлив жiнку найвищим благом – здатнiстю приводити у цей свiт нове життя. Але я не мати, я — убивця!

За свiй злочин я вiдсидiла у в’язницi, тож суспiльство нiби й покарало мене за нього. Але сама собi я нiколи не прощу.

Таких, як я, цураються. З ними не хочуть не те що говорити, а дивитися у той бiк, де стоїмо. Це правильно, люди! Проте хочу розповiсти вам усе, як було. Не для того, щоб поспiвчували чи пожалiли мене – який такий жаль може викликати мати-вовчиця! Ця сповiдь потрiбна менi самiй для усвiдомлення того, що ж сталося
зi мною таке тiєї митi, коли позбавляла життя рiдну дитинку.

“Гадала, що мого кохання вистачить на двох”

Моя мама померла, коли менi заледве сповнилося десять рокiв. Згорьований батько не знаходив собi мiсця та все думав, як виховуватиме  доньку самотужки. Жили ми бiдно, тато старався придiляти менi увагу, але маму так i не замiнив. Пам’ятаю, як першi тижнi я постiйно плакала за нею, а потiм просто замкнулася в собi: не хотiла нi з ким говорили i когось слухати. Напевно, вже тодi образа на увесь свiт викоренила в менi
те святе i праведне.

Роки минали швидко, я закiнчила школу, вступила до технiкуму, а пiсля закiнчення повернулася в рiдне село. З роботою було непросто, тому радiла, що мене взяли продавцем у мiсцеву невеличку крамничку. Там i пропадала цiлими днями. За день роботи ноги гули нестерпно, голова болiла вiд людей. Зарплата – невеличка, але на хлiб вистачало. Безпросвiтне життя з кожним днем ставало дедалi огиднiшим, а тут ще й батько напосiвся: мовляв, замiж пора, онукiв хоче побавити. Але я про те й не думала. Кожна така наша
розмова закiнчувалася сваркою. На жаль, тодi не розумiла, що молодiсть не вiчна, що врода марнiє, а життя летить не зупиняючись.

…Петра я зустрiла на дискотецi в сусiдньому селi. Сподобався з першого погляду. Сама пiдiйшла, познайомилася. А пiсля дискотеки вiн провiв мене додому. Нашi стосунки розвивалися швидко:
вже через мiсць ми вирiшили жити разом. Тодi, заслiплена любов’ю,  не бачила, кого беру собi до пари. Гадала, мого кохання вистачить на двох. Дурна була! Розписуватися Петро не поспiшав, його влаштовувало “життя на вiру”. Добре, що хоч батько не встрявав у нашi стосунки. Навiть не заперечував, коли я привела
хлопця до хати, напевне, думав, що скоро поберемося.

Першi мiсяцi жили душа в душу. Коханий перебивався тимчасовими заробiтками, я приносила свою маленьку зарплату. Але з часом марево кохання почало розсiюватись, буденнiсть накрила нас iз головою,
почались побутовi проблеми, першi сварки. Навiть бiльше, Петро узяв за  звичку не йти додому пiсля роботи, а розважатися з друзями. Урештi терпець мiй увiрвався – вигнала його з хати. Але через день
схаменулася, пiшла на примирення. Думала, щось змiниться у наших стосунках. Та де там! Ставила умову: або одружуйся,  або йди геть. Та це закiнчувалось завжди однаково: ось знайду постiйну  роботу – поберемось. I це “ось” розтягнулося ще на рiк.

Наприкiнцi осенi я зрозумiла, що вагiтна. Петро вже настiльки дiстав, що подумувала про те, щоб позбутись дитини. Але старенький батько вмовив не робити цього. Казав, самi якось прогодуємо. Ця вагiтнiсть була для мене як грiм серед ясного неба, сприймала її як ще одну проблему в своєму життi. Петро теж не втiшився звiсткою, сказав, що не одружиться,  але час вiд часу допомагатиме. На тому й зiйшлися.

Злiсть затьмарювала розум

Доньку народила в липнi. Назвали Марiєю. I моє життя перетворилося на пекло – безсоннi ночi, думки, де взяти грошей на дитину, постiйна втома та злiсть на увесь свiт. Петро нiчим не допомагав, зранку пiде з дому i приходить пiзно за пiвнiч. Вiн тiльки шукав причину, аби швидше втекти з хати. Пиятика та забави для нього були важливiшими за мене й доньку. Його постiйно дратував плач малої, вiн навiть не хотiв брати
Марiйку на руки.

Сварились через найменшi дрiбницi. Лише батько час вiд часу виносив доньку на прогулянку, мiняв пiдгузки. Зате мої нерви вже не витримували! Не хотiла все тягти на своїх плечах, вважала, що дитина забирає мою молодiсть. Хотiлося до подруг, а тут вставай та бав дитину. Злiсть на своє життя та чоловiка
затьмарювала розум. Бувало, лишала малу на батька та йшла геть, щоб забутися. Коли доньцi сповнився мiсяць, зрозумiла, що так далi не можу жити – хотiла вiддати її до дитячого будинку. Навiть елементарних материнських почуттiв у мене не було! Гiрко, соромно, але дiвчинка була для мене ще однiєю зайвою проблемою. Та батько вмовив схаменутися, переконував, що допомагатиме глядiти малу.

Так минав день за днем. Грошей, якi платили на дитину, нi на що не вистачало, Петро настiльки знахабнiв, що пропивав усе до копiйки. Жили тiльки на дiдову мiзерну пенсiю. А дитина потребувала їжi, вбрання, бiльше уваги та пiклування.

“У ту мить стало дуже шкода себе…”

…Того злощасного дня я залишилися вдома сама. Цiлу нiч дитина не давала спати, тому вранцi я довго не хотiла вилазити з-пiд теплої ковдри. I тут спросоння знову почула плач, який ставав дедалi голоснiшим. У мене нiби бiс вселився! Дратувало це  скиглення, страшенно болiла голова i хотiлося спокою та тишi. Ти нiби не належиш сама собi. Увесь твiй час та розпорядок дня залежить вiд цiєї iстоти, яка тiльки кричить i кричить.

Читайте також: СПОВІДЬ: ЗНИКЛА ДIВЧИНКА. ВIК ТРИ РОКИ. ЗРIСТ 102 САНТИМЕТРИ…

Менi здавалося, що мала навмисне плаче, знущаючись iз мене. “Чого ревеш, почекати не можеш?” – крикнула спересердя до доньки. Дитина на мить стихла, почувши мiй голос. Урештi я пiдвелася з
лiжка, пiдiйшла до колиски, переодягнула доньку та пiшла кликати батька, але його нiде не було. Менi треба було йти за молоком, а тут i вийти не можна. “Навiть пiти кудись не можу через тебе”, – гаркнула до дитини. А вона дивилася на мене маленькими синiми очима.

Не знаю, що на мене найшло, але чомусь у ту мить стало дуже шкода себе. Жаль свого змарнованого життя, яке безпросвiтно минає у чотирьох стiнах. Злiсть та ненависть затьмарили розум. А дитина, яка тiєї митi знову почала верещати, просто вивела мене зi себе.  Нiби в туманi, я пiдiйшла до лiжечка i вхопила її за шию.
Мiцно стиснула руками… Крик дитини отямив мене.

Я вибiгла на кухню та поставила варити каву. Було таке вiдчуття, нiби  з’їхала з глузду. Але з кiмнати знову долинув плач. Не тямлячи себе вiд лютi, я схопила тюль, зробила зашморг та стиснула маленьке тiльце. Стискала шию доньки доти, доки та не перестала хрипiти. Коли дитина стала синьою, я забрала руки, а в головi була лише одна думка: “Нарештi я вiльна! Тепер хоч каву можна випити спокiйно”.

Через якусь мить зрозумiла, що накоїла, але менi стала шкода… себе.  Знала, що мене чекає в’язниця. Не роздумуючи, побiгла до сусiдки та почала вигадувати, що дитина чомусь раптово померла. Викликали “швидку”, але медики вже нiчим зарадити не могли. Того ж дня мене забрали до райвiддiлу, де я написала явку з повинною.

…На судове засiдання прийшло все село. Хотiли подивитися в очi матерi-убивцi. Менi дали одинадцять рокiв тюрми. I ось вже сьомий рiк я спокутую свiй грiх. Тут багато часу на роздуми та каяття. Я переосмислила чимало у своєму життi. Навернулася до Бога, молюся за свою донечку та розкаююся у скоєному. Знаю, менi немає прощення. Зараз розумiю, що всi мої почуття злостi, ненавистi до дитини, були, можливо, спровокованi пiсляпологовою депресiєю. Але яка ж жiнка в селi знає про таку недугу? Моя легковажнiсть та
егоїзм забрали в мене найцiннiше.

Всi цi роки, якi я провела у в’язницi, щоночi бачу сон: донечка  простягає до мене маленькi рученята й проситься на руки. Руки, якi  вiдiбрали у неї життя. Пробач менi, доню!

Людмила С., Львiвська обл

Джерело.

Related Post

facebook