Україна
Сповідь. Я пiшов до першого класу у 10 років

Хiба може мама у десятиградусний мороз вигнати свою дитину голяком спати на вiдкритий балкон?

А мене виганяли. Не раз я там ночував на цементованiй пiдлозi. Менi тодi було лишень дев’ять рокiв. I хтозна, доки це тривало б, якби одного разу мене не побачили працiвники з органiв опiки.

Та не завжди так було. Я пам’ятаю й кращi часи, коли батьки не пили i все в нашiй родинi було гаразд. Мiй тато працював водiєм тролейбуса, а мама – диспетчером тролейбусного депо.

Коли менi сповнилося шiсть, до хати почали навiдуватися чужi люди. Це були начебто майстри, якi ремонтували то телевiзор, то дверi. Часто батьки їх пiдпоювали, й самi почали спиватися. Чарка за чаркою, чарка за чаркою… Згодом у тата на роботi почалися проблеми. Однi казали, що його вигнали через
пиятику, iншi, що його звiльнення пов’язане з хворобами. Потiм вiн ще працював трактористом. Але й на цiй роботi довго не втримався. А мама… Часи, коли вона їсти нам варила чи щось пекла – давно в минулому.

Реклама

Та я не сам у батькiв. Маю ще двох братiв i сестру. Молодшого вже всиновили. Була ще менша сестричка, але померла. Сказати, яким складним було наше життя, це – нiчого не сказати. Як згадують тепер сусiди, не було нам спокою нi вдень, нi вночi. Вiд них я довiдався й про те, як малим i голим спав на незаскленому
балконi взимку, а в хатi – не на лiжку, а на самiй фанерi. Бо дорослi продали вже все. Скiльки одягу менi давали – мама весь палила. Навiть у найлютiшi морози я ходив у гумаках.

Батьки просто на моїй головi розбивали пляшки з-пiд алкоголю. Тодi менi було 6 – 7 рокiв. Не раз за мною приїжджала “швидка”. Пам’ятаю, як шви накладали. I те, як сидiв бiля дверей, заливався слiзьми, а тато запустив у мене молотком.

Найбiльше батьки ображалися за те, що я вiдмовлявся просити на вулицi грошi. Так, я не хотiв цього робити. Але не тому, що було соромно чи лiнь. Через важкi побої у мене настiльки впав зiр, що я став iнвалiдом, важко було орiєнтуватися в просторi. Якось була зима, я хотiв перебiгти дорогу, але не побачив машини. Добре, що водiй вчасно пригальмував. Iнакше мої муки скiнчилися б ще тодi.

Своїм батькам я був потрiбен лише для того, щоб заробляти грошi на чергову пляшку горiлки. Рятувався я вiд такого життя як мiг: ночував по пiд’їздах, у пiдвалах. В одинадцятiй вечора всi тролейбуси з’їжджалися в депо. То бувало, що я й там ночував. Водiї вже добре мене знали, спiвчували, вмикали обiгрiвач, i я спав.

У дитячому притулку я опинився, коли мав уже дев’ять рокiв. Через рiк мене влаштували в школу-iнтернат. I в десять рокiв я пiшов у перший клас. Зараз – у дев’ятому. Батьки тепер випрошують грошi, якi я отримую у виглядi соцiальної допомоги та пенсiї.

Читайте також: СПОВІДЬ ЗАРОБІТЧАНКИ: ГОСПОДИНЯ НIБИ “НЕНАРОКОМ” ЗАЛИШАЛА ПIД ЛIЖКОМ ЗОЛОТI ПРИКРАСИ

У нас була двокiмнатна квартира. Але її не стало. Справа тягнеться вже десять рокiв. Коли пiшов до жеку – дiзнався про борг у 22 тисячi гривень, який батьки нажили. За це їх, мовляв, примусово виселили в село. Там знайшли для них старенький будинок у жахливому станi. Менi кажуть, що батьки добровiльно продали
квартиру, але я не вiрю – хтось скористався їхнiм пияцтвом i за копiйки купив житло, у якому був прописаний я зi ще двома неповнолiтнiми братами та сестрою…

Нинi я ходжу до церкви й прошу Бога, щоб дав батькам розум. I вiрю, що все буде добре. Щодня я молюся за їхнє навернення, бо знаю, що все це чинили не вони, а – горiлка. Вона вже багатьох зробила нещасними.

Микола, м. Львiв

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post

facebook