Життя тепер суцiльний бiль i каяття, я залишилася сама-самiсiнька на всьому свiтi
Мене звати Надiя, живу в селi. Кiлька мiсяцiв тому продала квартиру в Хмельницькому, бо несила туди повертатися, несила згадувати всi тi жахи, що рвуть i, напевно, до кiнця життя рватимуть мою душу.
Мене виховала няня
Моя мати працювала лаборанткою в iнститутi, виховувалася в дитбудинку й до кiнця життя не знала, хто її родичi. Була затятою комсомолкою та комунiсткою. Мене вона народила вiд секретаря мiськкому комсомолу, у якого вже була родина. Мiй так званий батько й чути не хотiв про позашлюбну дитину, бо за “аморалку” могли й з комсомолу виперти. Сказав моїй мамi, що влаштує її в аспiрантуру та допоможе захистити дисертацiю, аби тiльки вона мовчала. Про таке безрiдна лаборантка з кафедри фiзики могла лише мрiяти.
Тому мама погодилася.
Мене вона нiкуди не вiддала. Але й дбати про виховання не дуже хотiла. На щастя, знайшлася добра няня – баба Анеля, самотня сусiдка, дуже акуратна жiнка. Пiзнiше я дiзналася, що вона походила зi шляхетського польського роду, її родину вивезли й замучили в Сибiру. Наша сусiдка мала багато нерозтраченої любовi, яку вiддавала менi. А вже яка моя мама була рада! Ще б пак, баба Аня i нагодує, i плаття нове пошиє, i гуляти водить, i музики та французької мови вчить, i грошей за це багато не бере. Не няня, а мрiя. Та моя мама всього не знала. Бо в мене з бабою Анею була своя таємниця – Iсусик i Мама Марiя, а ще Боженька, Якого нiхто не бачив, але Який усiм допомагає.
Коли я вже стала школяркою, моє життя роздiлилося навпiл. Я не могла збагнути, чому в школi кажуть, що Бога нема, чому моя мама менi як чужа. Вона ж нiкого не любить, не жалiє, мало розмовляє зi мною. Не те що няня. Одного разу я проговорилася i сказала, що дуже б хотiла, аби вона хоч трiшки була схожа на… Дiву Марiю. Тодi мати, яка, хоч i не любила мене, нiколи не била, так врiзала менi по обличчю, що я опинилася в iншому кутку кiмнати. З носа потекла кров. “Не смiй бiльше говорити таке, – кричала. – Я розберуся, я їм покажу, як заманювати пiонерку до своїх павучих тенет!”
А перед закiнченням школи в мами з’явився кавалер iз смiшним для мене iм’ям – Семен. Вiн був рокiв на десять молодший вiд мами, високий чорнявий одесит писав пiд її керiвництвом (мама на той час уже стала професором) дисертацiю. Менi Семен не подобався, але з його появою вона стала краще одягатися, добре готувати й навiть цiкавитися моїм шкiльним життям.
Та все дуже швидко змiнилося. Захистивши дисертацiю, Семен подякував мамi за все i сказав, що їде додому… одружуватися. Там на нього чекає порядна єврейська дiвчина з поважної родини. Маму тодi нiби пiдмiнили, вона щосили вiдлупцювала колишнього аспiранта букетом бiлих троянд, якi вiн принiс їй на прощання. Пiсля цього замкнулася в собi, почала курити, стала ще бiльш мовчазною та беземоцiйною, а мене, здається, взагалi перестала помiчати.
Із фiзики в бiзнес
Я закiнчила школу, вступила на фiзмат, як мама. Там iз головою поринула в студентське життя. Хлопцям я подобалася. Вони менi також. У їхнiх обiймах шукала розумiння й тепла, якого нiколи не мала вдома. Усi настанови нянi Анi зберегти цнотливiсть до весiлля забулися. Коханцiв менi не бракувало, лише про одруження нiхто не казав – усi вважали мене “своїм пацаном”, з яким ще й переспати можна.
Попри таке розгульне життя, я добре вчилася, а коли почалися змiни в країнi, то стала ходити на мiтинги й вступила до Народного руху.
Додому я приїжджала кiлька разiв на рiк. Тодi мама затято мовчала, а коли я намагалася запитати про щось буденне, вiдповiдала коротко, вiдверталася вiд мене i йшла на балкон курити, та й сидiла там, доки я не засну. Баба Аня, коли я була на третьому курсi, померла. Я хотiла якнайшвидше створити сiм’ю й бiльше нiколи не повертатися до матерi.
Але замiж нiхто не брав. Пiсля закiнчення iнституту довелося повертатися додому. Роботи не було, грошей також, мати заледве зводила кiнцi з кiнцями, зарплати не давали мiсяцями або ж видавали тканиною чи горiлкою. Вона, професорка та комунiстка, такого зрозумiти не могла, як i знайти себе в нових умовах. Єдине, без чого їй було несила жити, – без цигарок. Через майже цiлодобове курiння захворiла на астму. Страшенно кашляла й задихалася. I я з кiлькома знайомими вирiшила взятися за бiзнес.
Ми їздили в одеський порт, де вночi таємно вивозили нам крадений закордонний товар, переважно одяг i косметику. Усе це ми розвозили по ринках великих мiст. Було непросто, часто зупиняли рекетири, вимагали
вiддати половину або й навiть усе. Але з часом усього навчишся: i домовлятися, i красти, i “кидати”. У мене почали потроху з’являтися грошi. Частину привозила матерi. Вона дивилася на важко заробленi першi мої гривнi з неприхованою огидою, обзивала спекулянткою, проте грошi брала – на цигарки.
У поїздках минуло кiлька рокiв. Я вирiшила вiдкрила кiлька кiоскiв, поставила ятки на базарi. Мати шаленiла, але, отримавши свою пачку цигарок, вiдверталася i йшла на балкон. У моєму особистому життi не було нiяких змiн: новий коханець, нетривалi стосунки, порожнеча. I знову все спочатку.
Материнство? А що це?
Завагiтнiвши, я навiть не знала, вiд кого дитя, бо зустрiчалася водночас iз трьома: одруженим податкiвцем Петром, який прикривав мiй бiзнес, водiєм-гулякою Ванькою, що розвозив товар, i давнiм другом Сашком. Той нещодавно розлучився й вирiшив вiдновити нашi стосунки.
Першiй про вагiтнiсть я розповiла мамi. Радостi вiд неї не чекала, крику також. Мама, не виймаючи з рота цигарки, сказала байдуже: “Йди на аборт, iдiотко, не затягуй, як я. Була б колись мудрiшою, то не мучилася б з таким лайном, як ти”. Але слухати її не хотiлося, хотiлося… народити. Та як жити з дитиною, як її ростити, виховувати – я не знала.
Вирiшила сказати про це трьом кандидатам на батька. Петро одразу вийняв грошi та сказав щось таке, як моя мати, Ванька вилаявся й заявив, що завтра звiльниться з роботи, бо йому “такий паровоз не треба”. А Сашко, хоча й не мав родини, поплескав по плечi й прошепотiв: “Надько, яка з тебе жiнка й мати, грошi маєш – позбудься проблеми й забудь”.
Тодi така злiсть на мене напала… Я вирiшила всiм довести, що можу народити – i жiнкою й мамою бути, i бiзнес тримати.
Але знову чуда не сталося. Дитину я виношувала важко. Допоки лежала на збереженнi, один мiй кiоск пiдпалили, iнший – пограбували, а продавцi на базарi обкрадали мене як могли. Я вирiшила стерпiти, народити, а потiм з усiх про все все спитати.
Проте мiй син народився завчасно, семимiсячним, заледве його до життя повернули. Не до бiзнесу було. Постiйне перебування в лiкарнi, важкi пологи виснажили мене. Та й малюк був у реанiмацiї, годувати його не могла, молоко вiд нервiв пропало. Стан сина не полiпшувався, вiн не мiг самостiйно дихати.
I коли лiкарi сказали, що треба везти сина до Києва, аби там у столичнiй клiнiцi боротися за його життя, я вiдповiла, що… змучилася й боротися не хочу. Згодом я тисячу разiв пошкодувала. Але тодi менi справдi було все одно. Не знаю, як сталося так, що якийсь недолугий медик випадково вiд’єднав кисень моєму синовi. Його за кiлька секунд не стало. Страшно подумати й сказати, але менi на той час нарештi стало… добре. Я забрала мовчки тiло й дала чужим людям поховати.
Мати, яка жодного разу не провiдала мене анi в лiкарнi, анi в пологовому, лише мовчала й курила. На звiстку про смерть онука вiдреагувала… надривним кашлем. Через кiлька днiв злягла. До лiкарнi їхати вiдмовлялася, казала, що хоче померти.
Менi ж було байдуже. У душi була така порожнеча, що словами не описати. Думками чи не щогодини я поверталася в той день, коли не стало мого сина, всоте думала, як би було, коли б вiн вижив, як би годувала його, сповивала, возила у вiзочку i навiть прикладала до грудей. У такi хвилини не хотiлося їсти, спати, я вже не усвiдомлювала, чи надворi день, чи нiч, лише бачила перед собою посинiле своє дитя.
А в кiмнатi кашляла мама. Її надривне бухикання повертало мене до реальностi. Посеред ночi менi захотiлося вийти. Куди? Абикуди. Навiщо? Сама не знала. Раптом почула слабкий голос матерi: “Не йди, бо я буду вмирати, не хочу бути сама”. Я сказала тодi, що вона все життя сама й нiколи не хотiла мене помiчати, тож нехай i… помирає сама. I пiшла.
Повернулася на свiтанку. Мати вже не дихала. Через день я i її поховала. Ким була для мене мама? А власне, нiким. Пiсля похорону у квартирi залишатися не хотiла, йти помежи люди також, говорити з кимось тим паче не було бажання. Ноги самi привели мене до… церкви. Якраз була вечiрня вiдправа. Я сiла на лавку, а далi нiчого не пам’ятаю.
А висповiдатися не можу
Отямилася у якiйсь кiмнатi. Надi мною схилилася черниця, вона сказала, що я знепритомнiла, i мене довелося забрати до парафiяльного будинку. Згодом викликала “швидку”. Лiкарi сказали, що нiякої хвороби в мене немає, просто нервове виснаження, хотiли забрати в лiкарню, але сестра Веронiка (так звали монахиню) переконала їх цього не робити. У церковному будинку я проспала три днi. Що робити далi, не знала, розповiдати про свої пригоди й втрати не хотiлося. Сказала лише, що за кiлька днiв втратила всiх своїх
близьких…
“Якщо хочете – можете залишитися, бiль мине, ви лише молiться”, – тихо сказала сестра Веронiка. Прийшов священик, отець Андрiй, вiн не заперечував, щоб я побула в парафiяльному будинку, щоправда, попросив у
мене паспорт на всяк випадок. Я механiчно готувала їжу, прибирала в церквi, прала одяг, iнодi бувала на службах. Тодi згадувала няню Аню та зривалася на плач. Через це перестала вiдвiдувати храм. Отець Андрiй запропонував висповiдатися, вiдкрити Боговi душу.
Але я до цього була не готова.
Згодом повернулася додому. Попросила сусiдiв приглянути за помешканням, згорнула свiй бiзнес i пiшла до церковного будинку. Там прожила три роки. Бiльше не змогла. Вернулася в осоружну квартиру, де менi знову стало зле. Тому продала своє житло, купила хату в селi.
Тепер живу сама, щодень обдумую своє життя. Де i що я зробила не так? Чому так склалося моє життя? Iнодi ходжу до сiльської церкви, та висповiдатися не можу. Менi легше було ось так написати про своє життя…
Надiя В.
Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! ДИТИНА ВИСЛИЗНУЛА З РУК ЛІКАРЯ, І…
За матеріалами видання “Жіночий порадник”
