Україна zhinka-sumuye
Сповідь. В одну мить я втратила доньку, а сина – зненавидiла

Минув рiк, а в мене щодня виринає у пам’ятi жахлива картина того осiннього дня. Так, нiби й досi я вiдчуваю ще тепле тiльце моєї чотиримiсячної донечки, яку я вхопила на руки та намагалася врятувати…
За що менi таке? Чому це горе спiткало саме нашу сiм’ю? I як менi пiсля цього жити далi? Не маю вiдповiдей на цi питання.

Я виховала егоїста

Я вийшла замiж у двадцять рокiв, але довго не мала дiтей. Проходила рiзнi медичнi обстеження, лiкувалась. Дуже заздрила сусiдським матусям, якi йшли з вiзочками на прогулянку. Пiсля роботи часто приходила додому в сльозах.

Чоловiк Роман заспокоював, мовляв, усе минеться, ми ж здоровi, треба тiльки почекати. Але все частiше мене переповнювали сум та нерозтрачена материнська ласка. В якийсь момент я вже просто впала у вiдчай i почала їздити до рiзних цiлителiв. Але – все даремно.

Врештi, коли через шiсть рокiв я вже дiйшла до повного розпачу, Бог подарував нам дитя. Плакала з радостi й не вiрила своєму щастю. Чоловiк здував з мене, вагiтної, порошинки, в усьому пiдтримував. Тим паче, що вагiтнiсть проходила з ускладненнями: довелося майже дев’ять мiсяцiв лежать у лiжку. Але я нiби i не
помiчала цього. Я вже любила свою дитинку, яку носила пiд серцем! I знала, що заради неї все витерплю.

Син народився навеснi й був як двi краплi води схожий на чоловiка. На мої плечi лягли приємнi материнськi клопоти. Старалася оберiгати сина вiд усього лихого, готова була весь свiт йому прихилити. Коли вiн хворiв, мiсця собi не знаходила. Через найменшi шмарклi бiгла до лiкарiв, по сто разiв перепитувала, чи
не пошкодить Андрiйчиковi та чи iнша пiгулка. Знайомi називали мене схибленою мамою. Мовляв, усi переживають за дiток, але ж є межа. А для мене мiй синочок був центром Всесвiту.

Це вже потiм я почала помiчати: син росте егоїстом i щиро вважає, що йому все можна. Андрiйчик змалку звик отримувати все найкраще. Те, чого хоче. Купувала йому гарну одежу, iграшки. Я й не пригадую, щоб хоч раз у чомусь йому вiдмовила. Чоловiк iнколи сердився, що я занадто балую сина, але я тiльки вiдмахувалася.

Я спецiально продовжила вiдпустку для догляду за дитиною, бо не хотiла вiддавати Андрiйчика в дитячий садок. Там же я його не впильную! Так, рiк за роком я перетворила сина на невиправного, егоїстичного маленького тирана. Але, на жаль, свою помилку я зрозумiла запiзно.

Читайте також: МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ: ПОМЕРЛА ЛЬВІВ’ЯНКА, ЯКА ВІДМОВИЛАСЯ ВІД АБОРТУ ЗАРАДИ ЖИТТЯ ДОНЬКИ

Радiла, що матиму помiчницю

Моя друга вагiтнiсть стала сюрпризом для нас усiх. Син пiшов у перший клас, я збиралась повертатися до роботи. Але i ця несподiванка виявилася для мене великою радiстю. А коли на УЗД сказали, що буде дiвчинка, з моїх очей потекли сльози радостi.

Вже уявляла, як буду одягати її у гарнi плаття, заплiтати довгi кiски, як вона допомагатиме менi на кухнi, а коли виросте, то дiлитиметься своїми секретами. Чоловiк теж тiшився, що вдруге стане батьком. Лише шестирiчний Андрiйчик не виявляв радостi.

Коли у мене вже вирiс великий живiт, сказала синовi, що скоро ми з татом купимо йому сестричку. На це дитина вiдповiла менi з якоюсь злiстю у голосi: “Нащо менi сестричка, у мене є iграшки?!” Мене це збентежило. Пояснила, що iграшки нiколи не замiнять сестричку чи братика, бо це – найрiднiшi люди, якi все життя будуть поруч. Розповiла про своє самотнє дитинство (я одна в сiм’ї), як менi завжди хотiлося мати сестричку, з якою можна побавитися, погомонiти.

Андрiйчик уважно вислухав, i менi здалося, що дитина щось зрозумiла. Але десь через тиждень, коли я дивилася телевiзор та погладжувала свiй живiт, син запитав: “Ти вже мене не будеш любити?” Мене кинуло в жар. Як могла, заспокоювала дитину i казала, що коли у сiм’ї народжується ще хтось, то любов матерi не
зменшується, а навпаки, збiльшується удвiчi. Пригортала синочка до себе зi словами, що я його любитиму завжди, але потiм у нього з’явиться ще одна рiдна душа – маленька сестричка. Думала, що мої слова шестирiчний Андрiйчик зрозумiє. Вважала, що вiн просто ревнує. Гадала, з часом це мине.

А наприкiнцi лiта у нас народилася Софiйка – наше маленьке сонечко. Я почувалася найщасливiшою мамою на свiтi! Ще кiлька рокiв тому я мучилася вiд думки, що у мене, можливо, нiколи не буде дiтей, а тут Бог подарував менi i синочка, i дочку!

Пам’ятаю, з пологового будинку нас з Софiйкою зустрiчала мало не вся родина. За цiєю метушнею я не надала особливого значення тому, що Андрiйчик глянув на сестричку лише раз. Бiльше до лiжечка i не наближався, а пiшов до своєї кiмнати бавитись машинками.

Я катастрофiчно не висипалася: щоночi Софiйка вередувала, але вдень маля могло спати по кiлька годин поспiль. Впоратися з двома дiтьми та хатнiми справами було нелегко. Чоловiк весь у роботi, а я з халату та капцiв практично не вилазила. Щодня i Андрiйчиковi давала якiсь завдання. Адже шестирiчна дитина вже може i за собою в кiмнатi прибрати, i на кухнi попiдмiтати. А бувало, коли вiн дивився телевiзор, я могла залишити у кiмнатi з ним i маленьку Софiйку, яка щось белькотала, лежачи у лiжечку. За ту годину-двi встигала i обiд зварити, i кухню прибрати. Звiсно, я постiйно забiгала до кiмнати й дивилася, як там мої дiтки.

Днi минали швидко. I я чомусь не надала значення змiнам, якi вiдбуваються з Андрiйчиком. Син став нервовий, замкнувся у собi. Щоночi клала його спати i – чимдуж до Софiйки в iншу кiмнату, щоб заколисати донечку. Це вже зараз розумiю, що десь схибила спершу у вихованнi сина, а потiм не мала сили виправити це. Треба було придiляти дитинi стiльки ж часу, як i ранiше. Але де взяти той час? Менше говорила з ним про справи в школi. Може, забувала зайвий раз поцiлувати, приголубити… Якби ж то було знати, чим це обернеться!

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! «ПОМЕРЛО ДВОЄ НАШИХ ДІТОК. ЖИТТЯ ТРЕТЬОЇ – НА ВОЛОСИНІ»

“Як добре, що в тебе є тiльки я!”

Той суботнiй осiннiй день назавжди закарбувався у моїй пам’ятi до дрiбниць. Софiйцi якраз минуло чотири мiсяцi. Андрiйко читав бiля мене поки я готувала обiд, а Софiйка мирно посопувала у своїй колисочцi.

Пiсля обiду ми збиралися з дiтками на прогулянку. За якийсь час я почула плач з кiмнати i побiгла до донечки. Заколисала малу, i попросила сина побути бiля сестрички та погойдати колиску. Сама ж пiшла готувати їжу. З кiмнати чулося лише тихе монотонне гудiння телевiзора. За кiлька хвилин я знову зазирнула до дiтей. Син дивився мультик, а донька спала, стискаючи у ручках м’яку iграшку. Вирiшила спуститися до магазину по хлiб. Попередила Андрiйчика, що буду недовго, i, замкнувши дiтей, пiшла. Дивно, але чомусь моє материнське серце не вiщувало бiди.

Повернувшись, вiдразу зайшла до кiмнати дiтей i оторопiла на порозi. Бiля колиски стояв Андрiйчик. Син зблiд i чомусь злякався мого приходу, тому побiг у свою кiмнату i замкнув дверi. Я ж кинулася до Софiйки i спершу не зрозумiла, що сталося. Побачила, що донечка лежить у незвичнiй позi, без ковдрочки.

Почала накривати дитину i доторкнувшись до ще теплого, але вже нерухомого тiла, просто завила вiд розпачу. Викликала “швидку”, зателефонувала чоловiковi. Плакала та прикладала свою Софiйку до грудей, намагалася робити штучне дихання. “Швидка” прибула за декiлька хвилин, але було запiзно.

Пiзнiше лiкарi поставили дiагноз: синдром раптової дитячої смертi. Казали, що в такому вiцi iнодi дiтки помирають iз незрозумiлих причин. I медицина не знає, чому так. А я не чула їхнiх слiв, лише плакала вiд безсилля та проклинала себе за свою легковажнiсть. Навiщо залишила дiтей на тi клятi кiлька хвилин,
якi зруйнували вщент моє життя?

Похорон пам’ятаю уривками, напевно, подiяло заспокiйливе. Син на всi запитання що ж сталося, лише боязко вiдмовчувався. Наша сiм’я важко переживала цю втрату. А через якийсь час я випадково знайшла пiд диваном м’яку iграшку, яку Софiйка мiцно стискала у ручках, коли сталося лихо. Зрозумiла, що син чогось не договорює, що це вiн забрав з її рук iграшку i чомусь закинув подалi, щоб не знайшли.

Я боялася зiзнатися собi, що пiдозрюю сина у вбивствi. Нi, Андрiйко не мiг задушити Софiйку! Цi думки не давали менi спати. Але через кiлька мiсяцiв син пiдiйшов до мене, обiйняв i сказав: “Мамо, добре, що в тебе є тiльки я!” I щасливо усмiхнувся, дивлячись менi просто в очi…

Я пополотнiла вiд цих слiв. Невже мої здогадки вiрнi? Невже у шестирiчному вiцi дитина може бути такою жорстокою, щоб задушити свою сестричку через ревнощi до батькiв? Багато питань, на якi я не знаходжу вiдповiдi. Мене мучить сумлiння, що не вберегла свою кровинку, та пiдозри щодо сина. I чим далi, тим бiльше я розумiю: пiдозри – не марнi.

Читайте також: КРИЧУЩИЙ ВИПАДОК: ЖОРСТОКА МАТИ ЗАЛИШИЛА ДОНЬОК 4-Х І 5-ТИ РОКІВ В ЗАМКНЕНІЙ КВАРТИРІ (ФОТО)

Здається, за цей рiк я постарiла на двадцять. Немає сили жити далi й радiти життю. Як я можу любити свого сина, знаючи правду?

Лише уночi менi спокiйно, бо кожного разу я бачу один i той самий сон: як моя маленька Софiйка усмiхається i тягне до мене крихiтнi рученята.

Джерело.

Related Post