Україна divchynka
Сповідь. Сказали, що це пухлина головного мозку

Я удочерила дiвчинку, яку вважали важкохворою.

…Я вийшла замiж на п’ятому курсi за свого ж одногрупника Сашка. Ми справдi кохали одне одного, пiдтримували у всьому, будували щасливу родину. З весiльних грошей змогли придбати невеличку квартиру на околицi мiста, там i вили своє родинне гнiздечко.

Першi два роки ми не планували дiтей – менi було тiльки 22, чоловiковi стiльки ж. Вирiшили, як то кажуть, пожити для себе.

Те, що я заробляла на посадi менеджера турфiрми, а чоловiк – адмiнiстратором у готелi, витрачали на подорожi. Ми постiйно спiлкувались з друзями, провадили активне життя, i нас усе вдовольняло. На запитання батькiв: а може б, дiточок вам вже пора, тiльки знизували плечима – мовляв, ще життя попереду,
встигнемо.

Та коли менi минуло 26, я задумалась: може, вже час? Та й Олександр начебто не заперечував. Та завагiтнiти менi не вдавалось. Звернулась до лiкаря. Дiагноз – наче вирок. Безплiдна. Я довго виходила iз депресiї, добре, що чоловiк мене всiляко пiдтримував. Ми не припиняли боротьби – їздили у всi вiдомi клiнiки, були навiть за кордоном, але й там пiдтвердили: через серйозну патологiю я не можу мати дiтей.

У 38 я зрозумiла, що живу марно. Нiчого не хотiлось – нi працювати, хоча мене обiцяли зробити директором фiлiї, нi втiшатися закордонним вiдпочинком. I тодi я зрозумiла, де шукати вихiд: моя спiвробiтниця, яка мала таку ж проблему, як i у мене, всиновила дитину – маленького хлопчика, батьки якого загинули, а iншi родичi жили за кордоном, тож не взяли опiки над дитям. Вона щоразу розповiдала про нього, i я бачила, що її життя справдi наповнилось сенсом, а очi просто свiтяться вiд щастя, хоча, зрозумiло, без труднощiв не обходилось.

Читайте також: СПОВІДЬ. В ОДНУ МИТЬ Я ВТРАТИЛА ДОНЬКУ, А СИНА – ЗНЕНАВИДIЛА

Я з чоловiком теж не раз обдумувала iдею усиновити дитину. Але ми вагались: чи зможемо стати гарними батьками чужiй дитинi? Як вона сприйматиме бiля себе нерiдних їй людей? Як виховувати таку маленьку особистiсть? Та далi сумнiватись вже не можна було. Тож ми почали дiяти.

…Нiколи не забуду, коли я вперше побачила ЇЇ. В очах дворiчної дiвчинки була мудрiсть зовсiм не малої дитини. У моєму серцi все перевернулось – я вiдчула, що маю захистити її. Коли ми iз Сашком їхали до сиротинця, я вже не сумнiвалась – Настуся буде в нашiй родинi. Спершу ми заїхали до служби, i там нас ошелешили чиновники – сказали, що саме ця дiвчинка важко хвора. У маленької на головi видно було гульку – i нам сказали, що це пухлина головного мозку. Одразу запропонували подивитись на iнших дiтей – здорових, за їхнiми словами.

Не хочу пригадувати той стан, у якому я перебувала. Але менi не було важко прийняти рiшення: я вже чомусь вiдчувала, що це моя дитина, i не могла вiд неї вiдмовитись. Коли забрали Настусю додому, радостi не було меж. Дiвчинка була дуже розумною як на свiй вiк, тож про страшну хоробу ми не хотiли й думати. Але з
обстеженням вирiшили не зволiкати: спершу звернулись до районних медикiв, потiм поїхали в обласну лiкарню. Лiкарi нас заспокоїли: на щастя, у Настусi не було нiякої пухлини. А гулька – це  лише наслiдок родової травми. Коли я почула це, то зрозумiла, що означає, коли за спиною ростуть крила. Саме таке вiдчуття у мене було тодi – коли я довiдалась, що моїй крихiтцi не загрожує смертельна хвороба.

Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! «ПОМЕРЛО ДВОЄ НАШИХ ДІТОК. ЖИТТЯ ТРЕТЬОЇ – НА ВОЛОСИНІ»

Сьогоднi Настусi вже чотири рочки, i вона справжня розумниця – знає букви, добре рахує, а ще чудово малює. Ми з чоловiком тiшимось, що маємо для кого жити, а в нашiй країнi на одну сирiтку стало менше. Адже це було так потрiбно i нам, i їй.

Тому, люди, прошу вас: не зволiкайте! Подаруйте радiсть сiм’ї дiткам, у яких цього нема, – вони вiддячать вам своїм теплом. Повiрте – знаю, що кажу.

Джерело.

Related Post