Україна divchynka
Сповідь. Чужа дівчинка врятувала мені життя

Вона простягала рученята в мiй бiк, плакала i кричала: “Мамо!” I щось обiрвалося у моєму серцi…
— Даринко, обережнiше! Дивися пiд ноги, а то впадеш на тих сходах!

— Не бiйся, бабусю, не впаду! — смiється мала.

“Бабусю…” Чи думала я колись, що пiзнаю цю радiсть! Даринка смiється, i на її рожевих щiчках з’являються такi ж ямочки, що й у її матерi.

Дивлюся на неї i мимоволi згадую той далекий день, коли чужа дiвчинка, худенька та замурзана, врятувала менi життя. Якби не вона, не знаю, чи жила б я нинi на свiтi.

“Що сталося з твоїм Василем?”

Замiж я вийшла у 18 рокiв. Тiшилася, якого гарного чоловiка знайшла собi. I сподiвалася на зграйку щебетливих дiточок. Ми з Василем довго чекали на свого первiстка-синочка. Але вiн народився недоношеним i помер. Пiсля невдалої вагiтностi я ще довго оговтувалась. А потiм дiагноз лiкаря прозвучав як вирок: “Бiльше завагiтнiти ви не зможете, навiть не сподiвайтеся”.

Рана в серцi палала вогнем. Я все ж таки намагалася лiкуватись, їздила у святi мiсця. Чоловiк пiдтримував мене. Але через три роки подружнього життя я вперше побачила чоловiка п’яним. Василь прийшов мокрий вiд дощу, брудний, голосно лаявся. А потiм просто на пiдлозi заснув. Я сподiвалася, що це випадково сталося, такого бiльше не буде. Але це повторювалося знову i знову — пиятика, лайка, плач…

Я чомусь не злостилась, а жалiла Василя. Якось обiйняла його, п’яного, намагалася вгомонити. Але вiн холодно вiдкинув мої руки, вийшов із хати. Я лишилася сама зi своїм горем i теж тихо плакала в подушку. А наступного дня вiн не попросив вибачення, а сухо й тихо сказав: “Ну що то за сiм’я без дiтей? Iншi жiнки своїм чоловiкам можуть народити, а ти — як той пустоцвiт”.

Читайте також: БЕЗ ЗАЙВОЇ РОЗКОШІ: ВІТОРГАН ЗАБРАВ СОБЧАК З НОВОНАРОДЖЕНИМ СИНОМ З ПОЛОГОВОГО БУДИНКУ

З того часу почалося справжнє пекло. Василь приходив п’яним щодня. Iнодi падав на лiжко чи на пiдлогу й засинав. Але iнодi бив мене так, що кров текла з обличчя. Тiкала вiд нього в чому була, ночувала в сусiдiв.

— Що ж то сталося з твоїм Василем? — питала сусiдка, в якої я ночувала пiсля чергового скандалу. — Такий гарний хлопець був…

— Йому важко, бо в нас нема дiтей, — зболено промовила я.

— Стефо, якщо дитинку взяти з iнтернату, виростити, виховати, вона буде твоєю, рiдною. У вас все владнається, от побачиш!

Пила, щоб заглушити бiль

Коли подiлилася цiєю думкою з чоловiком, вiн просто таки оскаженiв: “Чужу дитину?! Та ти з глузду з’їхала. Я не тягтиму чужого виродка на своїй спинi…”

Того вечора вiн напився, як нiколи. Разом з товаришем “обмивав” народження його третього сина, для якого став хрещеним батьком. Коли прийшов додому, несамовито бив мене i лаяв останнiми словами. Казав, що ламаю йому життя. Я плакала, забившись у куток кiмнати. А на ранок вiн сказав, що нам краще розiйтися, бо вiн колись точно вб’є або мене, або себе. I пiшов.

Нiколи не думала, що щирий, люблячий, сильний Василь зможе так вчинити. Чи це його рiшення, чи хтось iз товаришiв пiдштовхнув на такий вчинок? Хоча яка тепер рiзниця? Спустошена, порожня, покинута i забута всiма, повернулася в той туман, у якому жила пiсля втрати сина. А згодом теж потягнулася до чарки.

Iз жахом згадую тi часи, коли випита склянка самогонки приносила забуття. Але бiль повертався з новою силою, нiби дав менi трохи перепочити i тепер залюбки викручує з душi останнi краплi життя. Той бiль рвав на шмаття, i я знову прямувала за чверткою.

Хата спорожнiла, бо я винесла з неї усе цiнне, щоб виручити копiйку на алкоголь. Я почорнiла й постарiла на рокiв десять. Народження мертвої дитини, пияцтво Василя, ночiвлi по сусiдах — цi “кадри”, мов у нiмому кiно, змiнювалися перед моїми очима.

Читайте також: РУСЛАНА ВПЕРШЕ ПОКАЗАЛА СВІЙ РОЗКІШНИЙ ОСОБНЯК (ФОТО)

“Мамо, забери мене!”

Якось я поїхала на базар у райцентр, щоб продати останнє, що було в хатi. Менi вдалося обмiняти на пляшку “паленої” горiлки маминi вишиванки. Сховала пляшку пiд пальто i шукала тихе мiсце, аби випити її. Я проходила повз якийсь дитячий заклад i мимоволi спинилася, споглядаючи за малюками, що бавились у пiсочницi. Двiйко хлоп’ят чубилися за поламану iграшкову вантажiвку. А руденька дiвчинка дiловито заколисувала ляльку. Якi ж вони милi, тi дiтки!

Раптом до паркана пiдiйшла замурзана худенька дiвчинка. Вона пильно дивилась на мене, а потiм несмiливим голосом запитала: “Мамо, це ти?” Її великi оченята наповнилися слiзьми: “Забери мене звiдси!”

Той погляд злякав мене, i я вiдступила назад. Потiм подивилася на вивiску будинку i прочитала: “Дитячий мiський будинок №1”. Дiвчинка голосно заплакала. До неї пiдбiгла вихователька i почала заспокоювати. А мала все тягнула рученята в мiй бiк i кричала: “Мамо, забери мене!”

Щось обiрвалося у моєму серцi того дня. Я приїхала додому, випила залпом пляшку горiлки i забулася сном. Але в ньому я знову й знову бачила те маля, яке тягне до мене рученята.

За кiлька днiв я знову стояла бiля того паркана. Виглядала ту дiвчинку i таки помiтила її. Але вона бавилась з iншими дiтьми й мене не бачила. Я знову купила на базарi горiлку, але, приїхавши додому, так i не торкнулася до неї.

А десь за тиждень я випрала свiй єдиний одяг, випрасувала його. Праску позичила в сусiдки, бо свою давно вже пропила… Купила сто грамiв карамельок, нашкребла останнi копiйки на квиток до райцентру. I знову я стояла на тому мiсцi. Попросила хлопчика, аби покликав дiвчинку в червонiй спiдничцi. “Яринко, до тебе
прийшли!” — гукнув вiн. Так я дiзналась її iм’я.

— Здрастуй, Яринко, — мовила я тремтячим голосом, коли дiвчинка
пiдiйшла до мене.

— Так ти моя мама чи нi? — спитала вона. — Кажи правду, брехати не можна!

Мої ноги тряслися, долонi пiтнiли, а Ярина дивилася на мене чистим дитячим поглядом, без жодного страху чи бентеження.

— Я… Так, мама, — я простягнула крiзь грати цукерки.

— Дякую, — мовила дiвчинка. — Чому тебе так довго не було, ти забула про мене?

— Нi, не забула. Просто зараз я не можу бути з тобою.

Нас помiтила вихователька. Я поспiшно повернулась i пiшла.

— Ти ще прийдеш? — кричала вслiд дитина. — Будь ласка, повертайся!

“Вона буде моєю!”

I знову вночi менi снилася Ярина. Вона дзвiнко смiялася, втiкаючи, i кричала: “Наздожени!” Я бiгла щодуху, але силует дитини зникав, немов розчинявся у повiтрi. Чутно було тiльки її дзвiнкий смiх… Прокинулася з жахом.

Читайте також: 21-РІЧНА ГАЛИНА СЕРГІЇВНА З “ТАТУСЕВИХ ДОЧОК” СТАЛА СПРАВЖНЬОЮ КРАСУНЕЮ

Озирнулася довкола. Лише тепер звернула увагу, на що перетворилася моя колись чепурна й охайна хата. Розкиданi речi, брудна, неметена пiдлога, порожнi полицi… Зi старенької iкони на мене дивилася Матiр Божа. “Свята Марiє, дай сили!” — мовила я. I вперше за рiк почала прибирати хату. Соромно було, до чого ж я опустилася! Але хотiла стати кращою, хотiла вистрибнути з тої ями, в яку так глибоко впала.

I я повернулася до нормального життя: знайшла роботу, завела господарство. Щотижня їздила до Ярини. Дiвчинка розповiдала, як їй живеться в дитячому будинку, тiшилася, коли я привозила їй гостинцi чи якiсь подарунки. Виховательки їх забирали i дiлили мiж дiтьми. Але дещо моя дитина ховала вiд iнших дiтей та персоналу. “Моя…” Хiба я мала право так її називати?

Одного разу Ярина дала менi свого ведмедя — єдину iграшку, яку вона нiколи не випускала з рук. Брудний, пошарпаний, вiн ледве тримався купи. Але дитина дала його з такою щирiстю, що я не
могла не прийняти цей подарунок…

— Послухай, Яринко, мама дуже любить тебе. Я спробую тебе забрати звiдси додому.

— А там, вдома, є мiй тато?

— Нi… Тата нема…

— Вiн помер, так? Мiй тато помер?

— Так, — вiдповiла я, i серце болюче стислось.

Ярина трохи подивилася на мене, а потiм сказала:

— Нiчого, що у мене немає тата, зате мама знайшлася!

Пiсля цих слiв я точно знала, що заберу цю дитину собi. Усiма правдами й неправдами доб’юся, щоб Ярина стала моєю…

Промiнчик, що осяяв мiй життєвий шлях

Не так легко було зробити задумане… Не допомагали прохання, знайомства. Одинокiй жiнцi не хотiли давати дитини. Але менi дозволили приїздити до неї в будь-який час i забирати додому у вихiднi днi.

А коли Яринi виповнилось десять рокiв, на черговому засiданнi суду вона сказала: “Вiддайте мене моїй мамi, вона ж чекає на мене. А я її дуже люблю”. Моїй радостi не було меж. Я стала мамою, законною мамою цього маленького скарбу з пшеничним волоссям i ямочками на щiчках.

Яринка пiшла в мiсцеву школу, добре навчалася. Я нi в чому не вiдмовляла їй, адже вона — моя дитина. Потiм моя дочка виросла, стала справжньою красунею. З вiдзнакою закiнчила школу, вступила до унiверситету… Моє материнське серце безмежно радiло й кожного разу тремтiло, коли донька називала мене матiр’ю.

Але був i болiсний момент. Через багато рокiв хтось iз “добрих людей” сказав Яринi, що я не її матiр. I вона захотiла розшукати власну. Їй це вдалося, вона поїхала на зустрiч. А повернулася смутна. “Уявляєш, мамо, ця жiнка — алкоголiчка! — розповiла Ярина. — Коли я ввiйшла в її захаращений дiм, то вона спитала, котра ж я донька. Їх у неї п’ять чи шiсть, вона й не пам’ятає точно. I всi вiд рiзних чоловiкiв, усi в дитячих будинках… Мамо, я не уявляю, як жiнка так може опуститися. Це ж страшно!”

Я вiдчула, як горить моє обличчя. Адже колись я так само, як i та жiнка, могла спитися. Я теж була на днi, але Ярина врятувала мене i дала шанс розпочати нове життя. Та нерiдна дитина, “чужий виродок”, як казав Василь, стала маленьким промiнчиком, що осяяв мiй життєвий шлях…

Джерело.

Related Post