Україна
“Нехай жiнки нашого роду стануть безплiдними, – кричала згорьована бабуся, ховаючи шосту дитину. – Аби не проливали слiз, як я!”

Кажуть, за грiхи предкiв розплачуються наступнi поколiння. Здається, нинi вони переслiдують мене i сестру. А подiї далеких 30-х рокiв минулого столiття, часiв Голодомору, стали страшним вiдголосом для моєї родини.

Здоровi, а дiтей немає

Я виросла в Полтавськiй областi. Наша мама працювала на заводi, батько був водiєм рейсового автобуса. Ми з сестрою, хоч мiж нами було три роки рiзницi, завжди росли разом, дружно. Згодом вступили до столичного вишу.

Студентськi роки, перше кохання, пригоди. Все було чудово. Потiм я вийшла замiж, ми переїхали на батькiвщину чоловiка у Житомирську область.

Спочатку мене не хвилювало, що Бог не дає дiточок. Напевно, ще не час. Але минуло кiлька рокiв, ми наскладали грошей, побудували свiй будинок. Мрiяли, що ось-ось вiн наповниться дитячим смiхом.
Чоловiк iз багатодiтної сiм’ї, тож хотiв, аби в нас було щонайменше двоє дiток. А я навiть про трьох мрiяла.

Час спливав, нам вже за тридцять обом, але щось не квапився до нас лелека з подарунком. Звернулися до лiкарiв. Пройшли усi можливi обстеження, медики втiшили, що i я, i Сашко цiлком здоровi.

Думаю не варто говорити, скiльки за цi днi, мiсяцi, а згодом й роки нам довелося пережити. Скiлькох лiкарiв у рiзних областях України вiдвiдали. Усi вони обстежували нас за своїми, iндивiдуальними методиками. Лiкували. Проте ефекту не було. Я не могла зрозумiти, у чому ж рiч. Ми жили, ходили на роботу, зустрiчалися з друзями, i мрiяли, що рано чи пiзно все-таки станемо батьками.

Згодом вийшла замiж моя молодша сестра. I вони з чоловiком виїхали жити у Нiмеччину. Десь пiсля трьох рокiв їхнього спiльного життя вона одного ранку прислала менi повiдомлення, аби я ввiмкнула скайп. Чоловiк пiшов зранку з друзями на риболовлю, я сiла за комп’ютер. Ввiмкнула його i майже одразу побачила на екранi, що до мене телефонує Оксана. З перших її “Як твої справи? Яка погода у вас?” почула в голосi
хвилювання. Бачила, що сестра не може почати розмови, а я й не пiдганяла. Нiби всерединi щось умить стиснулося, i я боялася навiть порухатися, аби не чути того, про що буде говорити сестра.

Оксана поволi, iз загальних фраз, перейшла на те, заради чого й дзвонила. Сестра, намагаючись вгамувати хвилювання, сказала, що не може мати дiтей. Тобто вона, як i я, теоретично може стати мамою, але не вдається завагiтнiти. Менi перехопило дух.

“Бабусю, будь ласка, згадай!”

Ми нiколи не розмовляли на цю тему. Менi було нiяково, бо ж справжньої причини я так i не знала. А комусь признатися, що не можу стати мамою, було соромно. А тут сестра розказує майже мою iсторiю. Її також обстежували, але вже в iноземних клiнiках. Витратили грошi, проте всi медики в один голос заявляли – подружжя здорове. Але такого бажаного немовляти як не було, так i не немає.

Сестра почала плакати, казала, що чоловiк її покине. Адже навiщо йому дружина, яка не може народити дитини? Слухати це було дуже важко. Я сказала Оксанi, що в мене така ж ситуацiя. А в чому причина, незрозумiло. Вона, може, чекала, що якось втiшу її. Але в цi хвилини менi було так важко, такий розпач огорнув, що не могла нiчого говорити.

Весь той день була сама не своя. Все думала, аналiзувала, i в мене з’явилася одна недобра думка. Старалася вiдiгнати її, думати про щось iнше, але не вдавалося. В головi нiби платiвка крутилася: “Шукай причину у своїй сiм’ї: мамi, бабусi”.

А вночi наснилося, нiби йдемо з бабусею полем, i враз хмара закриває небо. Мить – i на мене починає падати дощ. Менi так холодно, незатишно, а бабуся каже, так воно i має бути. Я прокинулася i вже до ранку не могла заснути.

Потрiбно дiзнатися все про минуле. Може, хтось iз жiнок нашого роду позбувся дитини або iнший тяжкий грiх вчинив. Щиро кажучи, я ж нiчого не знала про своїх предкiв. Тiльки пам’ятаю, колись розповiдали, що моя бабуся знала Голодомор. I казали, її мама дуже важко пережила тi часи.

Наступного тижня написала заяву на вiдпустку за власний рахунок, сказала чоловiковi, що треба мамi допомогти, та й поїхала додому в Полтаву. На той час з батьками жила ще бабуся, мама моєї мами. Саме до неї я i їхала. Бабуся була моєю останньою надiєю дiзнатися правду. Соломинкою, за яку можна вхопитися.
Зараз думаю, може не варто було “влiзати” в ту нашу iсторiю. Адже доти, доки нiчого не знала, залишалася ще хоч якась надiя. Тепер немає i того.

Коли я приїхала, якраз дерева та квiти, що росли у нас в садку, почали розквiтати. Я винесла на вулицю крiсло, взяла й собi, допомогла бабусi вийти. Ми вмостилися пiд розлогою вишнею, i я почала розпитувати її про все. Бабуся повiдала про своє дитинство. В часи Голодомору їм всiм було надзвичайно важко. Батька бабуся майже не пам’ятає. А з мамою у неї були тiснi стосунки, якщо так це можна було назвати. У сiм’ї їх було семеро братiв та сестер. Моя бабуся була другою дитиною, тож допомагала глядiти молодших. Але почався страшний 1931 рiк, коли в Українi лютував голод. Вiн i мою родину, звiсно, не оминув.

“То були жахливi часи, – казала бабуся. – Ми не мали що їсти. Шукали бур’яни, облущували з дерев кору, i так пробували втамувати голод. У нас забрали всю їжу, навiть ту, яку ми сховали на горище. Останню картоплину винесли”.

Читайте також: ЯКБИ Я ТОДІ ЗУПИНИЛАСЬ! БРАТИКУ, РIДНЕНЬКИЙ, ПРОБАЧ. ЦЕ Я ТЕБЕ ВБИЛА…

У старенької на очi навернулися сльози. Зi семи дiтей вижила тiльки бабуся. Дiти пухли вiд голоду, просили хоч шматок хлiба, але допомоги не було звiдки чекати. Як вижила моя бабуся, сама не знає. Каже, що кiлька разiв була неначе за крок до смертi. Але якась невидима рука витягувала її з того свiту.

Я слухала її спогади, але здавалося, що чогось не вистачає. Якогось слова, якоїсь фрази, деталi.

Потiм бабуся подивилася уважно менi в очi та спитала, що мене турбує? Я не витримала, розплакалася й розповiла iсторiю про мрiї, таку бажану вагiтнiсть та нерозумiння того, чому цього в мене немає. Чим я гiрша вiд iнших?

Бабуся слухала i не перебивала. Вона розумiла, про що я, але допомогти не могла. Наостанок сказала, що подумає, може, щось згадає.

Так i поїхала додому, можна сказати, нi з чим. Аналiзувала, думала про цю розмову. В головi нiби щось шептало, що я на правильному шляху, але не могла все скласти в одне: Голодомор, смерть, вiдсутнiсть дiтей у мене i сестри. Ну не вистачає тут якоїсь деталi. Думки виринали одна за одною, проте до чогось одного, чогось логiчного так i не могла прийти.

Прабабуся прокляла весь наш рiд

Життя тривало. Робота, друзi, вiдпочинок. Iз сестрою не поверталися до цiєї теми, але розумiла, вона б хотiла якоїсь ясностi, розумiння того, що з нами не так. I бабуся нiчого не казала. Я ходила до церкви, молилася i чекала дива.

Одного ранку мене розбудив телефонний дзвiнок. Телефонувала мама, розповiла, що бабусю вночi забрали до лiкарнi. “Схопило” серце, i допоки їхала “швидка”, бабуся просила, аби мати подзвонила менi. “Вона хоче тебе бачити, доню, – казала мама. – Лише б ти встигла”.

Того ж дня ми власною автiвкою поїхали на Полтавщину. Цiлу дорогу молилася, аби з бабусею ще вдалося зустрiтися. Може, вона згадала або й знала щось, та не хотiла розповiдати. Ми приїхали пiзно ввечерi й одразу ж подалися до лiкарнi. Мама сидiла бiля лiжка, тримаючи стареньку за руку. Очi мами були червонi вiд слiз, розумiла – все дуже погано. Та й бабуся мала 82 роки, тож рано чи пiзно це мало статися.

Я присiла бiля неї на лiжко. Старенька взяла мене за руку, дивилася в очi. З палати вийшли мої рiднi, i ми залишилися вдвох. Я нiчого не питала, чекала, доки сама почне говорити. Вона шукала потрiбнi слова, коли ж заговорила, на очi набiгли сльози.

Читайте також: МАМА ЗА ГРОШІ! ЯКБИ Я В 17 НЕ НАРОДИЛА ДИТИНУ, МОЮ СIМ’Ю СПАЛИЛИ Б ЖИВЦЕМ

Їй важко давалося кожне слово, чи то вiд хвороби, чи вiд хвилювання. “Марiчко, – звернулася бабуся, – я не думала про лихе. Гадала, то пустi слова. Але що бiльше про це згадую, то бiльше переконуюсь: це моя мама винна. Я дуже добре пам’ятаю, як перед похороном шостої, найменшенької дитини моя мама ходила по хатi, мов сновида. У чорнiй хустцi, довгiй чорнiй спiдницi вона нагадувала божевiльну. То плакала, то смiялася. Менi було страшно, але й усвiдомлювала, що бiль, який вiдчуває мати, неможливо передати. Коли ми були на
цвинтарi, а священик спiвав за упокiй брата, ця вбита горем жiнка на весь голос закричала: “Нехай бiльше нiколи у нашому поколiннi не буде дiтей! Щоби жодна жiнка не вiдчула того болю, того розпачу вiд втрати рiдних кровиночок. Адже з ними я похоронила свої мрiї, свою любов”.

Тi слова страшно злякали мене. “Не приведи Господи! – промайнуло у моїй головi. – Я хочу дiток, i в моєї доньки нехай вони будуть, благаю!” Можливо, саме цi слова твоєї прабабусi i стали прокляттям. Але чому ж я народила твою маму? Може, воно передається через поколiння, i за розпач моєї мами розплачуєтеся ви з сестрою? А може, моя провина перед Богом у тому, що попросила у Нього лише за себе i за свою доньку, а не за весь рiд…”

Менi перехопило дух. Здалося, нiби хтось раптово схопив за горло руками i стискає. Мить – i вже бракує повiтря, очi в сльозах. Пробувала щось сказати, та комок у горлi не давав цього зробити. Серце пiдказувало – ось те, чого не вистачало в усiй цiй iсторiї. Неначе пазл, без якого картинка не була цiлiсною.

Прокляття прабабусi – неначе невидимий замок, який не впускає у моє життя дитя. Тодi, стоячи в лiкарняному коридорi, менi хотiлося кричати вiд розпачу. Саме в тi хвилини назавжди покидала надiя, що щось може змiнитися… Кiлька днiв я не спала, не їла i не хотiла нi з ким розмовляти. А через три днi бабуся померла.

Вiдтодi минуло вже бiльше як п’ять рокiв. I, напевно, не було й дня, аби не згадала про ту нашу останню розмову. Ходила до церкви, їздила по рiзних святих мiсцях, молилася за упокiй тих, кого так немилосердно забрав Голодомор.

Просила Бога пробачити моїй прабабусi за тi жахливi слова. Та все даремно. Чоловiковi своєму все пояснила, розказала i додала, що зрозумiю, якщо вiн пiде до iншої. На що Сергiй обiйняв мене i сказав, що нiкуди не пiде i мене не вiдпустить. А всi негаразди ми зможемо пережити. Сестрi також розказала останнi слова бабусi.
Та вона ще сподiвається, що все можна виправити. У мене такої  надiї вже нема. Думаю, наш рiд якраз закiнчиться на нашому поколiннi.

Зараз менi 43 роки, ми живемо у будинку, який звели для нашої сiм’ї, для наших, таких бажаних дiтей. Менi гiрко усвiдомлювати, що цiле поколiння покарано за слова вбитої горем жiнки. Може, вона пiсля того й сто разiв розкаялася, але це вже нiчого не змiнило.

Найприкрiше, що моє серце так нiколи й не вiдчує, що таке материнська любов, я нiколи не поцiлую в носика свою рiдну дитину та не знатиму, що ж це таке отi недоспанi ночi.

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook