Україна
Моя мама працювала на заводi, батько був iнженером… За що ви так зi мною?!

Менi 28 рокiв, усе своє життя прожила у Тернополi. Лише два роки тому переїхала до Києва. Думала, втечу з рiдного мiста – i життя  налагодиться. Та не знала тодi, що втекти вiд себе неможливо.  За все в життi доводиться платити…

…Я була єдиною дитиною в сiм’ї. Моя мама працювала на заводi, батько був iнженером. Однолiтки заздрили, що батьки могли купити менi досить дорогi на той час речi. Спочатку в мене був найкращий ранець, потiм – найкраща косметика й одяг. Кожного року ми разом їздили на море. Чомусь тодi я цього не цiнувала, брала все, наче так i мало бути.  Не замислювалась, якою працею те все дається моїм найближчим людям.

Вчилася добре, мала багато друзiв, та й залицяльникiв не бракувало. Мої батьки робили все, аби я не почувалася чимсь обдiленою. Iнколи питала маму, чому вона не народили ще однiєї дитини? Та вона лише зiтхала i вiдводила погляд. Я розумiла, що це питання засмучує маму, лиш не могла збагнути – чому.

Iнодi приїжджала до бабусi в село й помiчала цiкаву рiч. Я не була схожа нi на кого у своїй родинi. Мої батьки мали густе чорне волосся, карi очi. Мама з татом були мiж собою дуже схожi. Рiднi жартували, що вони неначе брат i сестра. А в мене було свiтле волосся, зеленi очi. Цiкавилася – чому не така, як вони? На що менi мама вiдповiдала, що я схожа на прабабусю. Вона також була свiтло-русявою.

Циганка наче в душу зазирнула

Пам’ятаю один момент. Менi було рокiв 14 рокiв, ми з мамою йшли на ринок. Був лiтнiй день, про щось говорили, як ураз дорогу нам перейшла циганка. Зупинилися, а жiнка глянула менi в очi. Той погляд був спрямований наче в саму душу. Вiд нього по тiлi побiгали “мурашки”. Вона спитала маму: “Навiщо ти її забрала?” Я з цiкавiстю подивилася на неньку, а вона лише мiцно стиснула мою руку. Ми обiйшли циганку i швидко рушили далi.

Уже вдома я поцiкавилася, що ж мала на увазi ворожка. Мама лише вiдмахнулася. А коли тато прийшов додому, батьки на кухнi про щось дуже довго говорили. Бiльше ми до цiєї iсторiї не поверталися. Тепер думаю, може варто було наполягти, аби мої на той час найрiднiшi люди пояснили змiст слiв циганки. На жаль, цього не сталося.

Минали роки, я вже закiнчувала 11-й клас, час було визначитися iз професiєю. Батьки на мене не тиснули, казали, що пiдтримають усякий вибiр. Подруги вже давно визначилися, а я нiяк не могла вирiшити. Оксана, моя однокласниця i сусiдка, з якою ми на той час дружили, запропонувала вступати разом до мiсцевого вишу
на юридичний факультет. А чому б i нi, подумала я, разом буде легше.

Так i стала студенткою. I з нетерпiнням чекала своїх перших лекцiй. Ми з Оксаною мрiяли, як зустрiнемо своїх принцiв… Смiшно тепер. Та тодi це все було настiльки серйозно i цiкаво, що я вже не могла думати нi про що iнше. З подругою разом йшли на пари, разом вчилися. Часто вона залишалася ночувати у мене, коли ми допiзна засиджувалися за книжками. Її батьки не заперечували.

Так непомiтно минув перший студентський рiк. Новi знайомства, зустрiчi, захоплення… Щоправда, ось того єдиного так i не було. Коли наступного року прийшли на пари, то побачила у групi невiдомого юнака. Згодом дiзналася, що вiн перевiвся до нас, а до того навчався та жив в iншому мiстi. Ось це був Вiн!

Кароокий i чорнявий Андрiй вiдразу ж заполонив мене. Про науку вже й думати не хотiлося. Додам, що не менi однiй вiн припав до душi. Всiма своїми мрiями я дiлилася з подругою. Вона нiби й пiдтримувала мене, але водночас я помiчала якiсь зовсiм не дружнi її погляди. Це все ревнiсть, заспокоювала себе.

Згодом ми почали з ним зустрiчатися. Я лiтала на крилах. Адже серед 30 дiвчат iз нашої групи вiн обрав саме мене! Мама радiла за мене й разом iз тим просила “не втрачати голови”. Через пiвроку я познайомила свого коханого з батьками. Тато тодi дуже довго розпитував про його батькiв, про плани. Я нервувалася, але розумiла, що тато нервується ще бiльше. Бо вiн повинен знати, з ким зустрiчається його єдина донька.

“За що ви так зi мною?!”

Ми з Андрiєм кожного дня проводили разом. На Оксану не вистачало часу. Подруга щаслива за мене, вона мене зрозумiє – так я переконувала себе.

Одного разу ми всiєю групою поїхали в Карпати. Тiшилися, фотографувалися, усiм було дуже весело. Для кращого фото я вирiшила вилiзти на камiнь. Хоча мене вiдмовляли всi, адже якраз напередоднi випав дощ, тож усе було мокре. Та я нiкого не слухала. Вилiзла високо, один раз мене сфотографували. Далi вирiшила перейти на iнше мiсце. Якось не так стала, посунулася вниз – i зламала ногу.

Менi наклали гiпс, сказали кiлька тижнiв сидiти вдома. Як я тодi плакала! Адже надворi весна, а я мушу лежати на канапi. Та мене вiдвiдували мої друзi, iнколи Андрiй та Оксана. Вони приходили до мене вдвох. I це не могло мене не хвилювати. На жартiвливе питання: “Ви чого разом прийшли?” вони лише голосно смiялися, а я намагалася бути спокiйною.

Десь на третiй тиждень моєї хвороби мама прийшла додому дуже засмучена. Я бачила, що вона щось хоче менi сказати, тiльки не могла почати розмови. Врештi, пiсля моїх розпитувань мама розповiла, що бачила Андрiя з Оксаною. Вони йшли мiстом, тримаючись за руки.

Усерединi в мене наче щось перевернулося. Не хотiла вiрити, не могло так статися, що мене однiєї митi зрадили двоє таких близьких людей. Людей, якi в моєму життi вiдiгравали дуже важливу роль. На жаль, тодi ще не знала, що справжню зраду переживу згодом. I тодi зрадницею стану я сама…

А в той час вiдганяла вiд себе тривожнi думки. Лише тодi, коли через тиждень побачила у соцiальнiй мережi їхнi спiльнi фото, де вони веселилися на дискотецi, усе зрозумiла. Але серце вперто не хотiло в це вiрити. Тому я й далi спiлкувалася з Андрiєм i Оксаною, сподiвалася, що все не так, як здалося.

За кiлька днiв лiкар зняв менi гiпс. На радощах вiдразу ж пiшла до гуртожитку,  де жив Андрiй. Хотiла зробити йому подарунок. Пiднявшись на другий поверх, штовхнула дверi. Й опинилася неначе в туманi. На лiжку лежали двоє – Андрiй та Оксана. Я не могла повiрити своїм очам. Серце стиснулося вiд болю, приниження, зради. Я  закричала. Але то навiть не крик був, а якийсь жалюгiдний писк. Та вони мене почули. Перелякано дивилися, накриваючись ковдрою. А я вiд розпачу навiть плакати не могла. Сiла на пiдлогу i промовила: “За що ви так зi мною?”

Думала, що сплю. Бо такий жах тiльки увi снi буває. Андрiй поспiхом одягнувся, став бiля вiкна i сказав: “А хто ж захоче бути зi знайдою?” Я не могла зрозумiти, про що мова. Здивовано пiдвела очi на хлопця, а вiн вiдвернувся. Ось тут моя “подружка” все й розповiла. Мовляв, її мати сказала, що мої батьки удочерили
мене.

Мене запакували в коробку

Я вибiгла з кiмнати. Не вiрила, не могла в таке повiрити. Нi, мої батьки менi б розповiли. Це все виправдання за зраду. Я не можу бути знайдою. Вiд самого слова усерединi все переверталося.

Я прибiгла додому, мати якраз готувала вечерю. Заплакана, косметика текла по щоках. Мама обiйняла мене, посадила i просто дивилася в очi. Я плакала. Не знала, як почати про це розмову. Десь  глибоко в душi боялася, що те все може бути правдою.

Розповiдь, яку я почула того вечора, уже впродовж кiлькох рокiв кожного дня “прокручую” у головi. Неймовiрно важко повiрити в те, що ти – не рiдна дитина. Що та, яка всi цi роки була для мене мамою, є лише прийомною, по сутi – чужою. А сiм’я, у якiй я жила та зростала, – не моя рiдна…

Мама зiзналась, що вони з батьком дуже довго не могли мати дiтей. Лiкування не давало результату. I врештi вони змирилися з думкою, що в їхньому домi не лунатиме дитячий смiх. Але одного зимового дня мiсто сколихнула новина. В одному з пiд’їздiв багатоповерхiвки невiдома покинула немовля. Воно лежало в
картоннiй коробцi, накрите якоюсь ганчiркою. То була я…

Лiкарка тодi ще казала, що дiвчинка народилася щасливою, бо на вулицi було 15 градусiв морозу. А я вижила. Дiзнавшись про це, батьки рушили до лiкарнi. Згодом зiбрали всi документи, аби мене вдочерити. Ось так я стала їхньою донькою.

Я питала себе, чому мене не любила рiдна мама, що лишила на вiрну смерть? Чому теперiшнi батьки не розповiли нiчого? Адже саме це, як я тодi вважала, i стало причиною нашого з Андрiєм розриву.

Пiсля почутого побiгла з дому. Довго блукала вечiрнiми вулицями, не знала, куди пiти. Дорогою зустрiла однокласницю, яка запропонувала заночувати у неї. Її батьки давно виїхали за кордон, тож у помешканнi дiвчина жила сама. Я так i зробила. Телефон вимкнула, чим напевно дуже розхвилювала батькiв. Три днi не виходила на вулицю, не хотiла нi з ким спiлкуватися. Напевно, якби не Люда, нiчого й не їла б.

Згодом прийшла додому i заявила, що переведуся на заочне вiддiлення,  працюватиму, а жити буду в Люди. Батьки просили, аби не лишала їх, аби пробачила, що не сказали правди. Адже вони лише хотiли мене вберегти. Не послухала…

Читайте також: ГІРКА ПРАВДА ЖИТТЯ! ВАГIТНОЮ ВОНА КОПАЛА МОГИЛИ

Найбiльша зрадниця – це я!

…Минуло чотири роки вiдтодi, як вiдбулися усi цi подiї. Я часто навiдувалася до своїх батькiв, проте вiдмовлялася до них повертатись. Закiнчила iнститут. Менi Люда казала, аби забула про цю iсторiю i жила
далi. Адже мої прийомнi батьки люблять мене так, як рiднi. Я це розумiла. Але десь у душi вибудувався величезний паркан мiж мною i мамою з татом. Щось заважало жити так, як було до тих подiй.

Через рiк пiсля закiнчення вишу вiд iнсульту помер мiй батько. Я переконана, що це моя провина. Через мене вiн так швидко пiшов вiд нас. Вiдчувала, так само думає й мама. Тому, через пiвроку пiсля смертi тата, я переїхала до Києва. Знайшла роботу, iнколи приїжджаю до рiдного мiста. Мама вже не просить лишитися. I вiд цього стає невимовно боляче…

Бо в душi розумiю, що це я найбiльша зрадниця. Зрадила їхню любов, надiю i сподiвання. Замiсть того, аби бути вдячною за все, що вони менi дали, просто втекла вiд них, зоставивши у скрутну хвилину.

Я не могла їх зрозумiти та навiть по-людськи вiддячити. Якби не вони, де б я зараз була? Менi немає прощення, скiльки б я не молилася та не ставила свiчок у церквi…

Єдиний вихiд, який бачу, лишити усе й летiти до мами. На колiнах вимолювати прощення та бути опiкою для моєї єдиної рiдної людини. Та чомусь не можу наважитися на те. Соромно…

Свiтлана П., Тернопiль

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook