Стефа на вигляд як 70-річна бабуся. Але винні у цьому не хвороби
“Стефаніє Йосипівно, будь ласка, поясніть, чому цю воду не можна вилити просто в унітаз? Нащо на вулицю з відром ходити?” На мої запитання Стефа відповідала похмуро і коротко:”Так треба. В унітаз мертву воду в жодному разі виливати не можна.
” МИЛОСЕРДНА І ПОБОЖНА”
Коли ж я вже втомила її своїми запитаннями, пояснила: “Мертва вода хвороби чіпляє. У кожного, якщо в унітаз таку воду вилили, почнуться проблеми. Воду з мерця з хати завжди геть винось! Мене цього ще моя прабабця вчила!”
Ллє на вулиці дощ чи падає сніг, і навіть тоді, коли стоїть нестерпна спека, наша санітарка пані Стефа завжди виносить відро з водою, якою обмито померлих пацієнтів, на вулицю. Зачекає, щоб пташок на клумбі не було чи якоїсь кішки — і виливає мертву воду. Там нічого не росте, тільки стара суха верба, яку комунальники чомусь ніяк не зріжуть.
Пані Стефу в нашому госпісі дуже поважають. Роботяща, стримана, ніколи не пліткує. Лікарі і завідувачі змінюються, а пані Стефа незмінна. Не працювала хіба що ті п’ять років, коли її в країні не було. В Італії заробляла, повернулася—і знову на своєму місці. До хворих (а вони переважно старі й немічні) така ж уважна. Не цурається жодної роботи. Якщо хтось віддав Богу душу і треба, як годиться, покійного обмити, Стефанія Йосипівна за це завжди береться перша. Бо дуже милосердна й побожна.
Коли я прийшла працювати до шпиталю медсестрою й пані Стефа дізналася, що я сирота, то поставилася до мене як до рідної. Навіть підгодовувала, знаючи, що я на саму зарплату живу з двома молодшими сестрами. Я не раз смакувала її сирники і вареники. Якби ж то знала тоді те, що знаю нині про пані Стефу, мабуть, не торкнулася б її наїдків. Просто побоялася б.
Десять років тому в житті пані Стефи сталася трагедія — така, які лише в кіно бувають. Чоловік її, сорокарічну, покинув і пішов не просто до іншої жінки, адо молодшої Стефиної сестри, якій Стефа все життя була як мама, бо їхні батьки загинули молодими. Стефин чоловік був гарний, моложавий і у спадок від свого дядька дістав гарну квартиру в центрі міста. Там і оселився з молодою дружиною. А невдовзі Стефин 20-рі-чний син став пити, гуляти, вплутався в якусь грошову аферу, не зміг віддати боргів, і через це його мало не вбили. Хлопець втік за кордон. А Стефі довелося виїхати до Італії на заробітки. Вона знала, що мусить відробити той борг, інакше ніколи не побачить сина — кредитори не дадуть йому спокійного життя. П’ять років пані Стефа гарувала на півдні Італії. Доглядала паралізованих літніх людей, на всьому економила і пересилала синові гроші до Польщі чи до Чехії — туди, де він переховувався. А коли повернулася в Україну, то з’ясувалося, що їй самій немає де жити.
Син таємно продав їхню з мамою половину особняку сусідам і кудись подався. Начебто за океан. Особняк — це сильно сказано. Йшлося про одноповерховий будиночок на околиці міста, Стефі та її синові там належали дві невеликі кімнати з п’я-тиметровою кухонькою. Сусіди, як тільки купили її половину, взялися за перебудову, домоглися дозволу добудувати другий поверх. Два роки Стефа оббивала пороги судів, на адвокатів купу грошей витратила, та все марно. Хоча доручення на продаж нерухомості, яку ніби дала Стефа синові, було підроблене й експерти це визнали, судова справа не рухалася з місця. На Стефину частину хати лише наклали арешт. Але жити жінці далі було ніде — нові господарі огорожу поставили, злого пса надвір випустили. Наш завідувач, добра душа, дозволив Стефі жити в нього на дачі, кролів заодно доглядати. Одного разу наша санітарка звернулася до мене з незвичним проханням. Я збиралася на похорон до мами моєї приятельки, і Стефа попросила мене принести мотузки, якими зв’язують руки покійникові. “Нащо це вам?”— “Дуже потрібно! Але спершу принеси, потім поясню”.
Я НЕ ХОТІЛА ТИХ СМЕРТЕЙ
Я послухалася, принесла. Вмирала з цікавості, навіщо це Стефі. А вона ці мотузки прив’язала до паркана колишніх сусідів (тих, що її квартиру незаконно придбали). Якась ворожка начебто підказала Стефі, що так можна… проблему розв’язати. А вийшло страшне. Сусіди (уся родина — троє дорослих і двоє дітей) через два тижні вчаділи. А пес їхній наче сказився, міліцію на поріг не підпускав, кидався на всіх. Його пристрелили. Стефа розповіла, що ті люди неправильно змонтували котел, чадний газ накопичувася в приміщенні. “Я не хотіла цих смертей, — сказала Стефа. — Але Бог їх покарав за те, що мене зробили безпритульною”.
Відтоді я стала остерігатися Стефи. З’явилося таке відчуття, що бути поряд з нею небезпечно. Мучила совість, що причетна до історії з мотузками. Хоч і знаю, що забобони — це гріх, але не могла позбутися думки, що, можливо, стала Стефиною спільницею. І, нехай і не хотячи того, доклала рук до смерті п’ятьох людей.
А днями я зустріла на вулиці Стефину сестру Катерину. Ту, що чоловіка переманила. Вона раніше бувала у нас в лікарні, забігала до Стефи то грошей позичити, то поїсти на шпитальній кухні, але після Стефиного розлучення і ноги її тут не було. Катерина — красуня і на сімнадцять років молодша за Стефу, закінчила інститут, в банку працює. Жінку я не впізнала: худа, аж світиться. Виявилося, в неї синочок сильно хворіє — єдина дитина, яку народила у шлюбі з колишнім швагром. У малого якась онкологія. Уже робили “хімію”.
Цього хлопчика ще рік тому кілька разів на тиждень я бачила з вікна лікарні. Катерина водила його до музичної школи, що на сусідній вулиці. Тепер Андрійко вже не має сили тримати в руці свою скрипку.
“Я й сама недобре почуваюся, — поділилася Катерина. — Гінеколог каже, що треба робити операцію, терміново. А хто догляне дитину, поки буду в лікарні? Не розумію, чому на нас ці хвороби посипалися! Ходила до ворожки, а та сказала, що нам з Андрійком пороблено. Якщо так, то я сама винна — щоб дорогу скоротити до музичної школи, весь час через перехрестя з малим ходила. А Стефа завжди мене застерігала, що не можна ходити через перехрестя — туди лихі люди мертву воду виливають. А я в це, дурна, не вірила…”
Після цієї розповіді я втратила сон. Бо нарешті зрозуміла, навіщо Стефа останні п’ять років як навіжена носиться з відрами. Спершу хотіла їй розповісти про зустріч з Катериною — може, пошкодує її, пробачить зраду і знайде спосіб зняти ті вроки з сестри та племінника? Але я побоялася. З одного боку, можу образити людину. З другого — ану ж Стефа і мені наврочить. У свої 50 років вона на вигляд як 70-річна бабуся. Особливо постаріла Стефа за останні п’ять років. Обличчя зморщилося, вкрилося темними плямами. Волосся, що раніше було густим і блискучим, посивіло і потьмяніло. Ну і згорбилася. Очі якісь дикі, темні смуги під ними. Мені було шкода Стефу. Щодня зі села на роботу добирається, живе у чужій хаті, бо суд ще досі не зняв арешт з її помешкання, а син, якого ця самотня жінка любить понад усе, зник безвісти.
Стефа така нещасна… І хоч я знаю, що марновірство — гріх, забобони також, але щось нашіптувало мені: краще триматися від Стефи якомога далі…
Читайте також: ЖІНКА ПОЇХАЛА У ВІДРЯДЖЕННЯ І ПОСТАВИЛА В КІМНАТІ КАМЕРУ, ТЕ ЩО ВОНА ПОБАЧИЛА ПОТІМ ШОКУВАЛО ЇЇ… (ВІДЕО)
ВЕРБА ПРОКИНУЛАСЯ!
Стефа сама підійшла до мене. Сказала, бачила з вікна, що я розмовляю з Катериною. Запитала, чи дуже хворою виглядає її сестра і що вона мені розповідала про сина. “То ви це все знаєте?!” — аж вигукнула я. “Знаю, але з чужих слів. Зустріла в місті гінеколога з районної консультації, вона моя колишня сусідка”, — пояснила Стефа. З’ясувалося, що Стефин колишній і Катрусю покинув — відразу ж, як вона занедужала. Знайшов собі іншу жінку і вже навіть виїхав з нею до Росії. Йому байдуже, що їхній син сильно хворіє, висилає малому якісь мізерні аліменти, добре, хоч на квартиру не претендує.
Стефа зателефонувала до сестри. Запропонувала допомогу, сказала, що не має на неї зла. А Катруся попросила у Стефи пробачення. Вони тепер живуть разом. Катерину прооперували, усе пройшло начебто вдало. І тепер дві сестри доглядають Андрійка. Лікарі запевнили, що в нього великий шанс побороти хворобу, його організм дуже добре відреагував на терапію. Недавно хлопчик уперше за цілий рік попросив маму дати йому скрипку. А в один із сонячних весняних днів я побачила ще одне диво. Стара верба на перехресті, яка вже років три не подавала ознак життя, наче прокинулася. На жовтих гілках набубнявіли бруньки. Ось-ось розквітнуть!
Христина, 35 років
