Без рубрики
Історія з реального життя: медалик Божої Матері

“Бачиш, твiй релiгiйний медалик можна використати для покращення навичок точної стрiльби”, – промовив єхидно лейтенант.

Село Вишнiв лежить на самiй окраїнi Рогатинського району. Його тiсним кiльцем обступили густi й дрiмучi лiси. Із села до війська забрали 12 хлопцiв. I серед них – Орест Макар, якому щойно сповнилося 18 рокiв…

Пiсля проводiв побожна мати поблагословила сина стареньким медаликом Божої Матерi Неустанної Помочi, просячи в Богородицi для своєї дитини надiйну опiку й охорону, коли вiн служитиме в армiї.

Неспокiйна вiйськова доля закинула молодого солдата Ореста Макара в найстрашнiше мiсце – Афганiстан. I вiн понад рiк брав участь у бойових дiях в цьому далекому гiрському i, як кажуть, Богом забутому краї. Кожної митi страшна смерть ходила за ним по п’ятах. Це була справжня вiйна, тiльки без лiнiї фронту, без видимого ворога i без розумiння мети.

Безлiч разiв Ореста та його друзiв-десантникiв обстрiлювали з гiрських вершин, бачив щодня i на кожному мiсцi калiцтво, рани i смерть бойових товаришiв. У нього вже i вiйськова шапка, i плащ продiрявленi бойовими кулями душманiв, а вiн навiть найменшого поранення не зазнав – i це найкращий доказ Божої опiки над ним.

Довгими холодними ночами, вiд яких вiяло наглою смертю i небезпекою, Орест молився Богу i дякував за ще один подарований день. I так кожної ночi линули гарячi i щирi молитви до неба iз серця українського хлопця на цiй чужiй афганськiй землi.

Через рiк i два мiсяцi вiн нарештi полишив вiйну – його перевели до Ташкента. Перед самою демобiлiзацiєю, коли Орестовi залишилося служити в армiї тiльки мiсяць, лейтенант Потапов помiтив на його грудях медальйон. I злiсно запитав його:

– Що це таке?

– Це медалик Божої Матерi, який надягла на мене моя мати, – вiдповiв Орест i важко зiтхнув.

– Ти сержант, тому знiми цей медалик негайно!

– Не можу, це може зробити лише мама.

Розсмiявшись, офiцер Потапов згорда промовив:

– Твоя мама далеко, а тут є я, тому й знiму цей атрибут минулих пережиткiв.

I росiйський офiцер зiрвав медалик iз солдатових грудей.

Нi щось сказати, нi заперечити Орест не встиг, бо тяжкий клубок пiдступив i перекрив його горло… Вiдчув лише безмiрний жаль i бiль у серцi, нiби щось найдорожче i найцiннiше забрали в нього.

Лейтенант Потапов на цьому не заспокоївся. Вiн одразу ж повiсив медалик на кам’яну стiну i став реготати, нацiлюючись своїм пiстолетом на нього.

– Бачиш, твiй релiгiйний медалик можна використати для покращення навичок точної стрiльби, – промовив єхидно.

Багато офiцерiв i солдатiв бачили це видовище, i дехто навiть почав плескати в долонi на знак пiдтримки.

Лише Орест непорушно стояв на мiсцi i чув кожний удар свого серця, яке готове було вискочити з грудей, щоб стати заслоною для його медалика.

Потапов встиг зробити лише один пострiл й одразу повалився, корчачись у судомах. Виявляється, куля рикошетом влучила просто йому в око, яким вiн прицiлювався.

Через кiлька хвилин офiцер, так i не опритомнiвши, помер.

Найстарший чоловiк, полковник Корнiєнко, задумано, впершись поглядом у синю далечiнь, зняв зi стiни медалик Божої Матерi й вiддав його сержантовi Оресту Макару, нiчого не кажучи.

Та й не було потреби щось казати, бо всемогутнiй Господь Бог у чудесний спосiб завжди промовляє до нас.

Цю iсторiю надiслав отець Iгор Мушастий, який тепер служить у Канадi.

“Подiї i факти, якi я описав, взятi з реального життя i вiдбувалися зовсiм недавно, — каже отець Iгор. – Єдине, що змiнено, – iмена деяких людей. Ось так, коли почув правдивi життєвi iсторiї моїх землякiв, у мене виникла думка зiбрати їх разом у книжку. Мета була одна – показати, як добрий Господь в особливий спосiб об’являється людям. Так народилася моя книжка “Шлях до правдивого щастя”.

Читайте також: БОЖА БЛАГОДАТЬ: ІКОНИ СПРАВДІ МОЖУТЬ ЗЦІЛЮВАТИ, АЛЕ НЕ ВСІ (ФОТО)

Джерело

Реклама

Related Post

facebook