Без рубрики
Дiду, а де твої медалi?

У п’ять рокiв я не розумiла, чому мій дід не хоче носити медалi і розповiдати про подвиги.

У дитинствi моїм улюбленим святом був не Новий рiк i не день народження, а 9 травня, День Перемоги. Пам’ятаю його за запахом бузку, дощiв, за тюльпанами, якi ми дарували ветеранам вiйни, що приходили до дитсадка розповiдати про свої подвиги.

Пам’ятаю, я питала дiда: “А ти воював?” А вiн вiдповiдав неохоче, вiдмахуючись: “Воював”. “I далеко дiйшов?” — “До Берлiна”. — “Фашистiв багато убив?” — “Багато”. Моя уява повнилася картинами героїчних подвигiв та неймовiрної вiдваги i
стiйкостi, позиченими з кiнофiльмiв. От дiдусь пiдiймає червоний прапор над рейхстагом. От пiд ворожими кулями повзе, аби з’єднати обiрвану лiнiю зв’язку. От пiдiймається з окопу, аби метнути гранату в нiмецький танк. Не може бути iнакше. Мiй дiдусь — найкращий, значить, обов’язково здiйснював на вiйнi подвиг за
подвигом. I тисячами нищив паскудних загарбникiв нашої землi.

Я вмовляла дiда теж прийти до нас у садок, розказати про все. I не помiчала, як вiн щоразу замикався у собi, смутнiв, щойно я згадувала про вiйну. Менi так хотiлося iти з ним на парад! Щоб я несла яскравi кульки, а вiн начепив десяток медалей. I вони
будуть виблискувати на сонцi, а я всiм гордо казатиму: “Це мiй дiдусь, вiн — Герой Радянського Союзу!”

От тiльки де вони, тi медалi? Пам’ятаю, як чiплялася до дiдуся з цим питанням. “Десь у коробцi лежать. Поклав туди i забув, де її заховав”, — цiлком серйозно вiдповiдав менi.

У п’ять рокiв я не розумiла, чому вiн не хоче носити медалi, розповiдати про подвиги на полi бою. Запросто приписувала йому все героїчне, про що чула. А вiн не мiг заперечувати — у тi часи “Велика Вiтчизняна” уже перетворилася на культ, мiф, певний вид релiгiї. А згодом розпався Союз. Почали друкувати у газетах скандальнi статтi про справжню цiну перемоги, про помилки керiвництва, про штрафбати i “заградотряди”, що стрiляли у спину тим, хто повертав iз передової. “Розкажи, як було”, — просила я дiдуся, сподiваючись сенсацiйних зiзнань. А вiн гладив мене по
головi й гiрко мовив: “Вiйна — не те, про що хочеться згадувати. Це — рана, яка кровоточить усе життя”.

Його розповiдь про вiйну я почула аж тодi, коли вийшла замiж та завагiтнiла. Дiдусь злiг вiд iнфаркту. I коли лежав, слабий, у лiжку, не знаючи, чи доживе до свiтанку, попросив мене назвати майбутнього сина Васильком. “На чию честь?” — спитала я. “Мого брата”, — почула у вiдповiдь. Отакої! У дiда є брат? Чому ж ми нiколи про нього не чули? “Бо я його вбив”, — прочитала його по губах.

Ми завжди були впевненi, що дiдова iсторiя починається iз сиротинця у Запорiзькiй областi — саме там вiн зростав, саме звiдти пiшов учитися на токаря. Хто мати, хто тато — невiдомо. Є тiльки Батькiвщина, яку треба захищати вiд ворогiв. Тож одягнув
18-рiчний Андрiйко шинель i пiшов разом iз друзями на вiйну. Ну, опiсля приїхав до Львова, почав працювати на заводi, зустрiв красуню Катерину, закохався. Вони побралися, народили донечку — мою маму… Типова iсторiя для його поколiння. Але…

“Василько, — шепотiв дiд. — Василько, братику, пробач менi. Пробач. Мамо, пробач, що нiколи тебе не спробував знайти. Може, ти жила десь зовсiм неподалiк? Може, потребувала моєї допомоги? А я не шукав. Не знав, як дивитися тобi у вiчi. Батьку, пробач, що нiкому про тебе не розповiдав. Поховав вас усiх у своїй пам’ятi.
Чи хтось iще згадує про вас, крiм мене?

Маму мою звали Марiєю. Батька — Романом. Жили ми у гарному селi на березi рiчки. А по рiчцi пролягав кордон мiж Радянським Cоюзом i поляками. По той бiк у багатьох селян були родичi. I вечорами люди iнодi втiкали за село i перегукувалися: той оженився, у того син народився, а баба Прiська вже вiдмучилася.

На весiлля чи похорон через кордон би не пустили. Та й обiйнятись не можна було. У воду далеко заходити — зась. Пам’ятаю, як тато нам казав, що прикордонник буде стрiляти. Раз — у повiтря. А другий — у того, хто хоче перетнути кордон. Ми часом чули пострiли. I тодi я боявся iти до рiки, щоб не побачити покiйника. Бо вони менi здавалися дуже страшними. А Василько, братик мiй, бiгав туди. I потiм розказував менi, як тiло плинуло за течiєю, а за ним — кривавий слiд…

Ми з Васильком уже вчилися у школi, коли в село прийшов голод. Правда, спочатку прийшли солдати. Перетрусили всi хати, комори, стайнi. Позабирали все зерно, буряки, моркву, курей, корову. Погано пам’ятаю тi днi. Коли голодуєш, не можеш думати нi про що, крiм їжi. Сили нема, усi вiдчуття притуплюються. I постiйно
холодно. Мати плакала, батько ходив полями й лiсами, аби хоч гнилу картоплину знайти, чи листя й жолудiв на пирiжки набрати. Селяни з польського боку рiчки бачили, що тут — голод. Якось зiбрали повний човен продуктiв, штовхнули до нашого берега. Та прикордонники почали стрiляти по людях. А продукти всi собi
забрали. Вони всюди зi зброєю. Ходили не раз ще по хатах. Зривали iкони, перекопували город — чи не сховали там люди зерна. В сусiднiй хатi малий хлопчик помер. Через двi хати — двоє дiвчаток. Потiм ховали нашого вчителя. Та до школи вже нiхто не ходив.

Пам’ятаю жахливу холодну зиму. Батько з матiр’ю вирiшили якось рятуватися. Лiд на рiчцi мiцний — треба тiльки дочекатися хмарної безмiсячної ночi — ану ж вдасться перебiгти на польськiй бiк? А як не вдасться, то краще вiд кулi загинути, анiж вiд голоду. I от якось мати пiдняла нас уночi. Закутала, схопила на руки Василька. Тато взяв мене за руку. Наказав мовчати — щоб анi пари з вуст. I ми обережно почали вибиратися iз села.

Оминули всi пости. Дiсталися рiчки й повiльно поповзли. Спершу — мама з Васильком, тодi — ми з татом. Були вже посерединi, коли мiж хмарами сяйнув мiсяць. I тут пролунали крики та пострiли. Попереджувальних не було — одразу в нас цiлилися. Кулi зрешетили лiд разом iз татом, я опинився у крижанiй водi, у крошевi льоду й кровi. Мама теж занурилася у воду, Василько крикнув… Не знаю, як я зачепився за цiлий край льоду. Та якось дiстався берега. Нашого. А матерi з братом вдалося вибратися на протилежний. Василько, певно, був поранений, дуже плакав. I в мене з плеча лилася кров. Лунали пострiли. Чи то радянськi солдати стрiляють по мамi? Чи, може, польськi їх женуть знову в рiчку?

Я був упевнений, що прикордонники мене пристрелять. Та один iз них пожалiв мене. Обробив мою рану, забинтував i забрав iз собою. Дав кiлька кубикiв цукру i шматочок хлiба. Я вчепився зубами у м’якуш. Їв i не думав, що нинi — сирота. Батько помер, матерi з братом теж нема. Сюди вже не вернуться — їх не пустять. Лишився
сам… А невдовзi мене забрали iз села, вiдвезли аж у Запорiжжя, у сиротинець. I там почалося зовсiм нове для мене життя. Нi села, нi мами, нi тата, нi маленького брата. А я завжди був сиротою”

“Пам’ятаю 22 червня 1941 року. Я тiльки навеснi пiшов служити до армiї. Нас пiдняли на свiтанку. Оголосили — вiйна. Вiдправляють на передову. Спершу цiлитися й стрiляти у людей було важко. Я старався не влучати. Та навколо падали скошенi кулями хлопцi. I я починав стрiляти. Гнiв переповнив серце.

У нас жартували, що середнiй строк життя солдата на передовiй — тиждень. Або поранять, або вб’ють. Менi щастило, майже два мiсяцi протримався. А далi — госпiталь, пiсля одужання — знову воювати. Коли вiдступали, пройшов усю Вкраїну iз заходу на схiд, коли перейшли у наступ — зi сходу на захiд. Втискався обличчям у
рiдну землю, поливав її власною кров’ю. Здавалося, кожен сантиметр уже знаю.

Коли дiйшли до моїх рiдних країв — Хмельниччини, у душi защемiло. Запахи, краєвиди, говiрка людей нагадували про щасливе дитинство. I враз перед очима постала наша втеча вiд голоду. Пiднявся хвилею давнiй страх. Де ж те моє село? Чи вижив бодай хтось iз моїх рiдних?

Лiнiя фронту просувалася до Львiвщини. Тривав спекотний липень. Ми наступали на ворога пiд Бродами. Бої були надзвичайно запеклi. По нiмцях стрiляла артилерiя, летiли й летiли — бомбардували позицiї ворога. Потiм посунули танки… Загальну картину бою малюють на картах полководцi, згодом вiдтворюють iсторики. Коли ж
ти — звичайний солдат, у твоєму полi зору тiльки мiзерний клаптик фронту. I от ця висота, ота галявинка, з якої треба вибити ворога, загорожа, яку треба прорвати, — мають найважливiше значення. Тобi командують: “Вперед, в атаку!” — i ти бiжиш, не
думаючи нi про що. Навiть не надiючись вижити.

То був спекотний сонячний день. Ми наступали перелiском i наштовхнулися на запеклий опiр. З невеликого узвишшя, пiд захистом великого каменя, снайпер дуже вдало вiв прицiльний вогонь. Я вирiшив обiйти його збоку й захопити зненацька.
Помiж кущами попластував убiк, а тодi прокрався за скелю. Снайпера нiхто не захищав. Я напав ззаду, без попередження. Стрiляв у спину.

Снайпер упав i повернув до мене замурзане обличчя у касцi. Синi-синi очi дивилися на мене здивовано й ображено. Зовсiм юний хлопець, не бiльш як вiсiмнадцять. Куля пробила легеню. Iз кров’ю вiн видихнув: “Ти…” I всмiхнувся. I помер.

Мене наче облило окропом. Синi очi — як у малого Василька. Мого брата. Та як дiзнатися, чи то вiн? На формi — нашивка iз жовтим левом. СС “Галичина”. Ми знали, що нам протистоять тут українцi. Та стрiляли у братiв, що були на боцi Гiтлера. А вони взяли в руки зброю, щоб воювати проти Сталiна та радянщини. Проти тих, хто катував i мучив наш народ. Я досi не знаю, чи то був мiй брат. Але ношу в душi важкий камiнь через його вбивство. Приймаю i визнаю провину. Усе життя намагався якось спокутувати її. Та постiйно в пам’ятi — тi блакитнi очi, те здивоване обличчя. Та усмiшка.

Пiсля того дня я просився на найризикованiшi завдання. Сам iшов на кулi, однак вони мене оминали. Заслужив iз десяток медалей i заохочень. Та нiколи їх не носив. Поклав у коробку й закопав у садку. Нема тут чим пишатися. Медалi за участь у колективному вбивствi честi не додають. Вiйна — це завжди сором. Завжди
скорбота…”

Уляна Войтюк

P.S. Пiсля iнфаркту дiдусь прожив iще два роки. Ми разом шукали його рiдних, я дiстала йому десятки книг про “Галичину” та операцiю пiд Бродами, зверталися у фонди й архiви. Але так i не знайшли вiдомостей про його брата. Тож нинi його бiль успадкована нами. I колись ми повиннi докопатися до iстини.

За матеріалами видання Жіночий порадник

Реклама

Related Post

facebook