fbpx

Чому після року життя в Нью-Йорку я повертаюся в Київ

Рік тому я прилетіла в Нью-Йорк і писала захоплені пости про все. Зараз прийняла рішення повернутися додому. Чому? Ось 8 моїх особистих причин. (за матеріалами NV.ua)

Сіла днями перечитувати свої ж пости річної давності, коли тільки прилетіла в Нью-Йорк і писала про свої враження. Ці тексти викликали у мене суцільні сльози розчулення – я була наївною дитиною, ще не побитою емігрантським життям, захоплювалася Емпайром, стверджувала, що “іншого менталітету” не існує і раділа своїй роботі. Як не дивно, за рік я змінила погляд на багато речей.

Збоку здається, ніби рік пролетів неймовірно швидко, але для мене час йшов саме так, як потрібно. Я пережила більше подій і змін, ніж за всі свої попередні 23 роки. Коли прилітала сюди, нічого не чекала, не будувала ніяких планів і не думала, залишуся тут жити чи ні. Але от до кінця року все-таки вирішила повернутися додому в Київ.

Креативний директор кілька разів пропонував залишитися, мені готові були оформити нову візу, хотіли подавати мене як блогера (вочевидь у блогерстві в мене більше заслуг, ніж в дизайні). Але я відмовилася і від візи, і від робочого контракту. Чому?

1. Робота

Нью-Йорк ідеальний для роботи та кар’єри. До приїзду сюди, я вже працювала і в офісі, і на фрілансі. За цей рік ще раз переконалася, що зовсім не офісна людина. Тому на вершині успіху я вирішила закінчити свою кар’єру веб-дизайнера. Працювати тільки заради грошей я не вмію. Досвід роботи тут – безцінний, але коли кар’єра перестала бути пріоритетом, я знову вирішила, що більше немає сенсу сидіти в офісі, хоч навіть і в Нью-Йорку.

2. Оренда

Достатньо сказати, що я плачу половину своєї зарплати за кімнату (!) у Брукліні. Так, можна мені порадити знайти більш високооплачувану роботу. Але тоді я захочу переїхати вже в нормальну квартиру, яка коштуватиме половину моєї нової зарплати. Знайти роботу подорожче і залишитися жити дешевше? В теорії так, але який у цьому сенс? Спати роками на підлозі на матраці, щоб що? Щоб у фейсбуку понтуватися, що я живу в НЙ?

3. Медицина

Це підводне каміння, про яке багато хто просто забувають. Для мене медицина тут закрита. Так, у мене є страховка, але вона не покриває 100% витрат. Консультація лікаря коштує $200, я вже мовчу про вартість якогось лікування, або невеликої операції. Поставити пломбу? Сходити на шліфування? Видалити кісту? Зробити рентген або УЗД? Ха-ха. Зайвих сотень доларів я не маю, а ходити без обстежень я не готова. Мої друзі їздять додому раз на півроку, там бігають до лікарів і повертаються. Особисто для мене це не той рівень турботи про себе, до якої я звикла.

4. Beauty сервіс

Це моя улюблена тема! Впевнена, багато хто не зрозуміють, чому відсутність цієї деталі так псує мені життя. Історії про найгірший манікюр в світі я часто розповідаю. В НЙ немає гарного манікюру (тієї якості, до якого ми звикли в СНД), укладку тут роблять лівою ногою (в хіпстерських салонах), в найдешевших салонах догляд за тілом та обличчям коштує від $200. Я навіть жодного разу за рік не стриглася, тому що просто боюся. Про депіляцію, масажі і педикюр краще промовчу. І це не особисто моя проблема – всі, з ким я розмовляла в США, одностайні в тому, що сервіс з догляду за собою тут дивної якості. Так, можна знайти російських дівчаток і їздити на Брайтон біч, але знову ж таки.

5. Друзі

Можна нескінченно довго мені доводити, що завести нових друзів легко, і я просто не намагаюся. У моїй ситуації все вийшло інакше. Я заводила нові знайомства з інстаграмерами, багато спілкувалася на своїх блогерних заходах, у мене є кілька хороших англомовних знайомих, але друзями я їх назвати не можу. У російську діаспору я не особливо рвалася, тому що дружити тільки тому, що ви розмовляєте однією мовою, сумнівне задоволення. У результаті, тут у мене є кілька друзів, з якими я бачуся раз на кілька місяців, і тільки з однією подругою спілкуюся постійно. Колись здавалося, що у мене в Києві два з половиною друга. Зараз, коли я дивлюся на питання збоку, мені зрозуміло, як багато людей на мене чекають, і як я за всіма сумую. Я повертаюся додому не тому, що Київ як такий робить мене щасливою, а тому, що там мої друзі та рідні.

6. Мова

Колись я засуджувала це в інших емігрантах, а зараз зрозуміла, як мені самій цього бракує. Через те, що англійська для мене не рідна, мені складно розуміти інтонації людини. Ми начебто спілкуємося, а я взагалі не розумію її почуття. Тим більше у всіх нас тут така англійська, як в школі – вері вел дубовий тейбл. Так, з роками стане краще і простіше, але якщо чесно у мене навіть немає бажання чекати і сподіватися, що одного дня я розумітиму емоції в розмові. Лише одного француза мені вдається розуміти з півфрази, з іншими складно, навіть через рік. Це моє, особисте, я знаю хлопців, яким абсолютно комфортно заводити нових англомовних друзів і тільки з ними спілкуватися.

7. Бекграунд

Теж моя особиста проблема. Через те, що тут зібралися люди з різних куточків світу, спілкуватися з ними в побуті я майже не можу. У нас немає ніякого спільного бекграунду, культури, дитинства, і кожне нове знайомство завжди перетворюється на співбесіду — а що ти, а як у вас, а як ти. Постійно одні і ті ж питання. Якщо ви не дивитеся місцеве ТБ і локальні шоу – “пиши пропало”, особливо в суспільстві корінних американців. Вони жартують, а ви як баран на нові ворота. Тому мені потрібно сильно інтегруватися, щоб почуватися комфортно.

8. Люди навколо

Нагадаю, що у всього є дві сторони, і я говорю про своє особисте сприйняття. Спочатку мене захоплювало, що люди тут відкриті, легко йдуть на контакт, легко знайомляться. Але згодом я розумію, що просто не можу жити серед цих людей. Вони не погані, вони інші. В НЙ дуже різношерсте суспільство, і я в ньому почуваюся некомфортно.

Так і виходить: оренда кінська, медицина і догляд недоступні, друзів немає, люди навколо напружують, працювати в офісі – не моє. У мене душа взагалі не лежить до цієї країни, навколо ще сотні інших класних країн, тому я просто не бачу сенсу зараз тут залишатися.

Щоб ви не думали, ніби я не люблю це місто, розповім ще про плюси.

Їжа — просто приголомшливий вибір усього, що тільки можна собі уявити, особливо мене радує м’ясо без антибіотиків і доступність фруктів взимку.

Заклади — в НЙ так багато правильних ресторанів, готелів, кав’ярень, що я навіть за рік не змогла обійти все, що було в моєму Форсквері.

Можливості — тут можна злетіти на самісіньку вершину тільки познайомившись з правильними людьми, а в цьому місті це легко.

Архітектура — тут є все, від чарівного андерграунду в Брукліні до hi-end fashion у Upper West Side. Чого тільки варті коричневі таунхауси в West Village і сам Централ Парк.

Свобода — тут вас не будуть засуджувати ні за що, не будуть дивуватися вашому кольору волосся чи дивним черевикам, тут комфортно бути геєм чи ростити дитину з двома батьками. Всі найвільніші погляди можна реалізувати в цьому місті, питання тільки чи потрібно вам це насправді.

Держава — я навіть як емігрант відчуваю тут захист з боку держави, можу поскаржитися з будь-якого приводу, і правда буде на моїй стороні. Держава займається містом, архітектурою, публічними просторами, захистом громадян тощо.

Ну і ще мені подобається, що посилки з Амазона і Сефори приходять через два дні, будь-які нові книжки можна придбати в день релізу, будь-які бренди та товари доступні. Багато чого з цього доступно і в Європі, звісно.

У мене є промовиста історія: півтора року тому я натрапила на ЖЖ дівчини з Москви, яка з чоловіком і дитиною жили в НЙ і її останній пост був про те, що вона повертається до Москви, тому що просто не може комфортно жити в НЙ, не хоче в цьому місті ростити дитину, сумує за друзями і рідними, за російською мовою і звичними речами. Тоді я читала це і думала “о господи, яким потрібно бути недалеким, щоб сумувати за російською мовою! ще й не хотіти виховувати дитину в Америці! а друзі? ну можна завести нових!”. Зараз я думаю точно так само, як і вона тоді: я сумую за своєю мовою, я не хочу дітей виховувати в Америці, і ні, завести друзів зі старту не вийде. Ця історія дуже добре навчила мене не засуджувати, коли сам не маєш ідентичного досвіду. Та й взагалі, не засуджувати.

Я помічаю ще два тонкі моменти.

Перший, це що майже всі мої знайомі переїхали в США вже сім’єю, тобто чоловік і дружина разом. Це взагалі ключова деталь, бо так ти почуваєшся в безпеці. А коли ти їдеш один, це зовсім інший досвід та інші переживання.

І друге, часто в Інста мені пишуть “ой я була в НЙ тиждень і так закохалася, не розумію як можна хотіти виїхати з цього чарівного міста!”. Таких коментарів стало так багато, що я вже сміюся)) Ну малятко, ти приїхала на тиждень з похмурого СНДшного міста в Нью-Йорк, їла тут кожен день устриці, гуляла в Централ Парку і Таймс-Сквері, скуповувала всю косметику, проводжала захід сонця з коктейлем на руфтопі і потім знову повернулася у своє дощове місто. Ну звісно ти закохаєшся! Я перші півроку теж обожнювала тут кожну дрібницю. Але іноді люди забувають, туризм та еміграція це два абсолютно різні досвіди. Звісно, я можу ще десять таких постів написати, але поки на собі не відчуєш — не зрозумієш.

Це був приголомшливий рік, з купою подорожей, нових відкриттів, нового досвіду та вражень. Можна було просто тихенько відпрацювати в офісі і такою ж повернутися додому. Але щось занадто все закрутилося і змінилося.

Я люблю Нью-Йорк, я вдячна цьому місту і людям, які мене сюди привезли. За той просто безцінний досвід, за можливість побачити як люди живуть, за можливість подорожувати по всій Америці. За те, що моє життя поділилося на До і Після. Спасибі Нью-Йорку що вирвав мене із зони комфорту, що в червні опустив мене на самісіньке дно, за те що в серпні змінив мій світогляд за місяць, що органічно дозволив стати блогером, за те що дав можливість розкритися і подивитися на відносини під іншим кутом, за те, що закрив мій гештальт “хочу звалити з країни”, дав заробити грошей, показав на що я здатна і відкрив нові можливості.

За цей 2016 рік я була в Лос-Анджелесі, Чикаго, Маямі, Філадельфії, Сан-Франциско і каталася на кабрику по штату Нью-Йорк. А ще підспівувала Тому Йорку на Радіохед, плакала на концерті Ріани, захоплювалася голосом на Florence and the Machine, стрибала в клубі під Bonobo і звісно божеволіла і зривала голос разом з Каньє Вестом. Повністю змінила гардероб і думки, переїхала в нову квартиру, 6 днів на тиждень ходила в зал, купила проф камеру, шубу і підбори, кожні три місяці була у відпустці, заходила по щиколотки в Атлантичний і Тихий океан, закінчила кар’єру і нарешті розібралася чого я хочу надалі. Тато завжди жартував “хто зрозумів життя — роботу кинув” і зараз я думаю, що це був не жарт.

Чим я буду займатися у Києві? Вести комерційні Інстаграми магазинів і ресторанів, консультувати дизайнерів щодо роботи в Америці і бренди з приводу дизайну, і займатимуся своїми проектами. Та і просто насолоджуватися життям, нарешті. А то раніше постійно чогось чекала, ось хтось зараз прийде в моє життя і все стане круто, от зараз переїду і стане круто, от зараз знайду нову роботу і стане круто, постійно в очікуванні, а воно щось нічого всередині не змінювалося. Але всесвіт мене привів сюди, щоб я за тисячі кілометрів від своєї зони комфорту подивилася на себе збоку, а сам Нью-Йорк став тригером і ідеальним місцем виховання, щоб показати мені, що все можливо, що я можу одержувати все, про що тільки мрію, якщо не боятися змін і не придумувати сотні відмазок.

Звісно, я багато чого в блозі не розповідаю про особисте, а там ще більше змін і барв. Тож моє повернення додому це не “кінець казки”, а тільки її початок. І мені вже не терпиться подивитися, як же воно все буде. І я не кажу, що повертаюся в Київ і буду бруківку кожен день там цілувати, ні, приїду, відпочину, а там буде видно. Точно знаю, що буду сумувати за Нью-Йорком, але у мене ж під боком буде вся Європа і Азія! А вона мені набагато красивіше і різноманітніша від Америки: попереду Париж, улюблений Берлін, Лондон, Ісландія та Дубаї. Світ клином не зійшовся на одному Нью-Йорку і слава богу. А повернутися сюди я зможу в будь-який момент, так навіщо робити з цього якусь трагедію, правда?

Олена Базу, веб-дизайнер, блогер

Читайте також: СПОВІДЬ ЕМІГРАНТКИ: УКРАЇНКА ДЕТАЛЬНО РОЗПОВІЛА ПРО ЖИТТЯ ТА НАВЧАННЯ В КАНАДІ

You cannot copy content of this page